Олена Домова - Тілоохоронець Горгони, Олена Домова

- Я не знайшла браслет, - видихнула вона ледь не плачучи. - Може я загубила його в іншому місці. Навіть уявити не можу, де він може бути.

- Не переймайся, купимо інший, - озвався Віктор.

- Я не хочу інший, - раптом завередувала зазвичай поступлива дівчинка.

- А може він в машині розстебнувся? - висунула припущення пані Середа.

- Ні, - мотнулася вперта голівонька, й великі солоні краплі скотилися  по щоках, - скоріше за все на дорозі, коли я з машини вистрибнула, - коротке схлипування. - Тож тепер я його не знайду...

- Юль, ну не треба, - втомлено видихнув чоловік, в голосі забриніло роздратування. - Бігати по всьому місту в пошуках якогось брязкальця. Гадаєш це цікава справа для мене після робочого дня? Я ще навіть не обідав.

Дівчинка присоромлено помотала головою й зітхнула, витираючи сльози тильним боком долоні.

- Пробач, тату, ти правий, - дуже по-дорослому вибачилася перед батьком.

- От і добре, - м'яко посміхнувся пан Сучков. - Ходімо повечеряємо де схочеш... До речі, Юлю, не хочете скласти нам компанію? - раптом розвернувся до жінки.

- Дякую за пропозицію, але відмовлюся.

- Гаразд, ми змушувати не будемо. Правда, маленька? - підморгнув він донці, й та негайно перевела здивований погляд на тезку:

- Але чому? Замовиш, що забажаєш. Тато потім відвезе тебе додому. Правда, тату? - чоловік кивнув.

- Максим вже скоро приїде, - брехня сама злетіла з губ, це був останній козир в її руках.

Маленька Юля негайно якось винувато знітилася.

- Гаразд. Тоді іншим разом.

Пані Середа мовчки кивнула й провела гостей за двері. Цього разу вона не подала панову Сучкову руки й не обіймалася з його донькою, просто сказала: "До побачення" й зачинила двері. Навіть теплі почуття по відношенню до дівчинки не могли перебити гострої настороги по відношенню до її батька.

Почуття невпевненості й самотності поповзли під шкіру, коли вона повернулася на кухню. В те, що Максим просто так лишить її саму, не вірилося, проте реальність підказувала геть інше.

Дзвонити - страшно, писати - принизливо, лишатися самій - нестерпно.

Мелодія дзвінка розрізала тишу наче гостре лезо й вивела з оціпеніння.

- Машина на місці, - почулося басисто-роздратовано з динаміка.

- Максиме... пробач мені... не залишай мене саму... - кожне слово давалося Юлі тяжко, тому говорила вона тихо й з великими паузами.

Від слабкого вкрадливого голосу в телефоні у чоловіка гучно застукав пульс у скронях, він ледь чув той голос, який просив не кидати. Макс метнувся до ліфту.

"Та як їй взагалі могло прийти таке в голову? Лишити її саму? Ніколи!"

- Не кажи дурниць. Це ти від мене завжди тікаєш, - прогарчав він у відповідь. - А я почуваюся поганим цуциком, що тягається за подорожнім, який по необачності подивився на нього із жалістю.

- Не правда. Я кохаю тебе... справді кохаю... і... захищай мене, завжди будь зі мною. Добре?

- Навіть не сумнівайся, - вишкірився до свого відображення у дзеркальній стіні ліфта пан Кирієнко. - Тільки й ти вже не задкуй: не тікай та не ховайся. Звісно, я в будь-якому разі тебе знайду, але добрим точно вже не буду.

Стулки поповзли в боки. Макс негайно помітив, що двері до квартири привітно відчинені, а на порозі стоїть сама господиня.

- Я тебе не боюся, - з викликом промовила вона.

Чоловік стрімко наблизився, м'яко обхопив жінку за талію та притиснув до себе, відриваючи від підлоги.

- І це правильно, - він ніжно торкнувся губ, хоч і хотілося їх жадібно кусати.

- Й обіцяти, що не задкуватиму не буду, - опинившись знову на твердій землі, додала брюнетка.

- Як же з тобою важко, - видихнув у маківку й негайно поцілував її Макс. - Я робитиму те, що підказує мені серце. Ти роби те, що підказує тобі твоє. Гадаю, з часом ми прийдемо до спільної згоди, й усе в нас буде добре.

Раптом двері сусідньої квартири відчинилися, й у коридор висипалася ціла зграя шпіців у кількості трьох особин. Слідом за ними з'явився невисокий кругленький чоловічок і здивовано втупився на парочку, що обіймалася.

- Добрий вечір, - весело привітався пан Кирієнко, тихенько відтісняючи Юлю в бік квартири.

- Добрий вечір, - промимрив сусід і прослідкував поглядом за своїми улюбленцями, які вже на всю вивчали нових знайомих. - Вибачте. Чакі, Юра, фу! - наказав він вертлявим песикам, які вже з цікавістю побігли до відчинених дверей.

- До побачення, - кивнула з посмішкою пані Середа й, обережно відсунувши ногою незваних гостей, разом зі своїм коханим зникли в квартирі.

_______________

Від автора. 

Це неймовірно скільки теплих слів та побажань отримала від вас! Ще раз щиро дякую, я все передала донечці. Ви найкращі! 

Також маю для вас гарну новину. З наступного понеділка планую почати публікацію нової історії. І знову про надзвичайну жінку, яку доля привела в Зегер-груп. Історія самостійна й могла б відбутися в будь-якій компанії... мабуть)))

Тож підписуйтеся на мій акаунт, щоб отримати сповіщення про початок публікації. І до зустрічі на друкованих сторінках!