Люко Дашвар - #Галябезголови

купує все, що їй тільки заманеться, на суму, приміром, у п’ять тисяч гривень. Чи десять… Потім зазирнуть до пристойного, але не дуже дорогого ресторану. До «Іль Моліно», наприклад, чи близького «Позітано». І під бокал пристойного, але не дуже дорогого італійського вина Тьома намалює Галі прекрасну картину їхніх майбутніх захопливих подорожей, адже вони обов’язково подорожуватимуть після того, як… дружина вилікується.

— Не можна їй поки говорити, що ніякого ВІЛу у неї немає, — вирішив.

Пішов до кухні, на смачний запах, і вже приготувався повідомити дружині про завтрашній шопінг, та наштовхнувся очима на Галин живіт, бо ж майже всі речі залишилися у Затятовому, тож не знайшла нічого кращого, ніж вдягнути Тьомині старі спортивки і короткий топ по груди, в якому влітку бігала до Дніпра, тож голий живіт світив блідою шкірою. І гострими ребрами, наче тиждень не їла.

«Так схудла! — подумав розгублено. — А раптом вона реально хвора?.. Дідько, що робити?» Плани — бемц і нема! Втекти б! Навіть смикнувся до дверей, та Галя, що саме ворожила біля плити, озирнулася…

— Щось сталося? — спитала насторожено.

— Тільки не лякайся! Благаю! — пішов до дружини, на морді така печаль, наче всі біди світу на майбутнього психолога навалилися.

— Що сталося, Тьомо?!

— Зараз! Тільки спокійно! Що на плиті? Деруни? Відстав! Сядь, Галю!

— Не хочу!

— Та не нервуй! Я ж поряд! Як же вчасно я знайшов тебе, дівчинко моя!

— Тьомо…

— Галю, я не дам їм скривдити тебе!

Завмерла. Сині очі потемнішали від страху. Мовчала! Дідько, мовчала, а Тьомі так потрібно було Галине запитання для того, аби моторошно і невідворотно його страшилка охопила дружину сталевими пазурами. А вона так підло мовчала! Та заради Бога…

— Галю!

— Тьомо… — отямилася, заговорила. — Я помираю?

— Що?! Ні! Ні! Вони хочуть убити тебе, але ж ти не одна, мила! Я поряд! Хіба я дозволю…

— Вбити?.. — жах у голосі. — Хто хоче мене вбити?!

Врешті! Кивнув. Глянув на дружину напружено.

— Кейс із грошима. Чому ти не розповіла мені про кейс із грошима, який на твоїх очах вкрали біля «Белли»?

— Хіба до того було? Нас же того дня пограбували…

— А, точно! — Тьома уже й забув, як списав на «нагле пограбування» програш грошей, які взяв з Галиної заначки. «Дідько, якого я питаю казна про що?! Треба сконцентруватися на головному! — розгнівався на себе. — Про що я зараз?.. А! Кейс!»

— Так от! Кейс із грошима!

— У кейсі, який вкрали біля «Белли», були гроші? — спитала Галя.

— Галю, тобі видніше, — обережно натякнув Тьома. — Там ти була! Не я! Але є люди… Дуже конкретні безжальні і впливові люди, які вважають, що ти… знаєш, де гроші!

— Гроші чи кейс?

— А є різниця? — Тьома ошелешено зиркнув на Галю. Твою наліво! Так Галя і справді причетна?..

— Не знаю.

— А що ти знаєш?

Знизала плечима.

— Нічого…

— Так, зачекай! Може, я надто кострубато пояснив, але ти маєш право знати про небезпеку, яка тобі загрожує, — рознервувався. — Коли тебе тут, у нашому домі, не було… Коли ти поїхала і я не знав, де тебе шукати… До мене приходили бандюки!

— Які бандюки?

— Галю, не такі, як в кіно! У житті все набагато страшніше! Я ж казав: конкретні впливові люди, які не зупиняться ні перед чим! Вони шукали тебе!

— Мене?

— Так, люба! Ти мене взагалі слухаєш? Або ти признаєшся їм, де кейс і гроші, або ці люди спробують реалізувати свої погрози! А погрози у них теж цілком конкретні: сказали, що вб’ють… Та ми цього не допустимо, скажи? Я поряд з тобою, Галю.

Тьома замовк, уп’явся у дружину напруженим допитливим поглядом: налякав до відриву башки чи ще намагається аналізувати?..

— Галю…

— Чому ти згадав про це зараз? — прошепотіла Галя.

— Бо повертався додому, і мені здалося, — може, тільки здалося! — що я здалеку побачив тих людей поряд із нашим будинком!

Закусила губку, підійшла до вікна. Розчахнула, визирнула у чорноту прохолодного весняного вечора.

— Галю, прошу! Не божеволій! — роздратувався Тьома. — Так ти нічого не побачиш! Тільки привернеш до себе увагу!

Галя не зачинила вікна. Обернулася до Тьоми.

— Ті люди шукали гроші чи кейс? Якщо кейс, то я, певно, могла би…

Тьома збудився — тепло, тепліше, гаряче! Та саме у цю мить біля вхідних дверей істерично заверещав дзвінок, обірвавши одкровення Галі на півслові. Задихнулася, розгублено глянула на чоловіка.

— Це… вони?

У голові майбутнього психолога оперативно народився черговий геніальний план.

— Вдягнися про всяк випадок! — кинув дружині збуджено. — А я гляну!

Вхопив зі столу молоток для відбивання м’яса, пішов у передпокій, визирнув у дверне вічко: у під’їзді перед дверима квартири Тьоми Чорнобая стояла… Женя Лисиця. «Добре хоч не відімкнула двері своїм ключем!» — психонув подумки.

— Хвилину! Прошу, почекайте хвилину, я не вдягнений! — крикнув у зачинені двері.

Побіг до Галі, яка вдягалася посеред спальні: джинси, светрик, куртка-жовток.

— Це… вони? — перепитала розгублено.

Кивнув, заметушився. Вхопив Галин мобільний, що лежав на комоді. Вихопив із кишені кілька купюр… Тицьнув усе те дружині в руки.

— Я їх затримаю! Біжи, рятуйся! Давай! Скоріше! Через вікно на кухні зможеш виплигнути?

— Не знаю.

У двері знову настирливо задзвонили. Тьомин мобільний також розривався.

— Галю, скоріше. Зателефонуєш, коли будеш на правому березі! Чи я сам! Коли небезпека мине! Давай, мила! За мене не хвилюйся! Я їм не потрібен! Тільки — ти! Кохаю! Чуєш? Кохаю!

— Чую… — вирвалося у відповідь замість «кохаю».

Аж зупинилися обоє на мить, дивилися одне на одного ошелешено, наче питали: що то було? Та хіба час розбиратися з обмовками за Фройдом, коли, може, жити хвилин двадцять лишилося?! Зірвалися! Побігли до кухонного вікна. Тьома допоміг дружині вистрибнути у чорний вечір. Зачинив вікно. Видихнув. Швидко пішов до вхідних дверей. Розчахнув, пропустив всередину Женю Лисицю.

— Красуня! Просто обійняти і ридати! Коли я вдень тобі подзвонив, зрозуміла мене з півслова! Так? Усе зробила, як я попросив! Так, Женю? Попросив: не діставай мене зараз! Ти і не дістаєш! Не стоїш під дверима! Не дзвониш, наче пожежа! Взагалі до будинку мого не підходиш на кілометр! Так? Тільки двері вирішила виламати!