Вільям Фолкнер - Шум і лють, Вільям Фолкнер

а тоді: «Та ні, нічого». Пішла собі. Дістав я скриньку, відлічив гроші, знову сховав скриньку, відімкнув двері й вийшов. Згадав про камфору — та дарма, вже запізно. Ще ж лиш одне коло містом. А вона стоїть на своєму порозі, чекає.

— Привезти вам що-небудь із міста? — питаюся.

— Ні, — каже. — Я зовсім не хочу втручатися у твої справи. Але й сама не знаю, Джейсоне, що я робила б, якби з тобою щось сталось.

— У мене все гаразд, — запевняю її. — Просто голова болить.

— То ти б хоч пігулку аспірину прийняв, — радить. — Якщо вже не можеш обійтися без того авта.

— А до чого тут автомобіль? — дивуюсь. — Як від авта може боліти голова?

— Ти ж сам знаєш, що від гасу в тебе змалечку голова болить, — каже матінка. — Хотіла б я, щоб ти прийняв аспірин.

— Ну й хотіть собі далі, — кажу я. — Хотіння вам не зашкодить.

Сів у машину, їду знов у місто. Тільки звернув на вулицю, коли зирк: якийсь «форд» назустріч мчить як оглашенний. А тоді зненацька як загальмує різко, заковзав, виючи колесами, дав задній хід і — круть! — розвернувся. Я тільки встиг подумати, що воно за дурні витівки, коли це укмітив червону краватку. А тоді й її обличчя впізнав: оглядається на мене у бокове віконце. Метнувся той «форд» у наш провулок, а звідти шугонув на паралельну вулицю. Але коли я слідом за ними доїхав до рогу вулиці, «форд» тільки мелькнув на шаленій швидкості й зник.

Червоне заступило мені світ! Коли я розпізнав ту червону краватку, після всього, що я зранку був наказав їй, мені все вилетіло з голови. Навіть про те, що вона болить, забув — аж поки доїхав до першого розгалуження й мусив зупинитися. Ох, ці наші дороги! Деруть із нас грошики на дороги, а їхати — яке в біса «їхати»! По гофрованому залізу покрівельному скакати. Хотів би я знати, як по такій дорозі можна наздогнати хоча б грабарку. А я ж дорожу своєю машиною, на шкаматки розбивати її не збираюсь, бо це ж не «фордик» їхній задрипаний. До того ж вони його, швидше всього, поцупили, а як так, то їм і поготів начхати. А що про неї сказати? Таж яблучко від яблуньки недалеко… Якщо вже успадкувала вона таку кров, то на все піде. Я ж бо кажу матінці: якщо ви вважаєте, що маєте перед нею родинний борг, то ви вже давно його сплатили, й віднині, кажу, можете лиш себе винуватити, бо ж самі знаєте, як розумні матері-бабусі мають виховувати своїх дочок-онучок. Якщо вже, кажу, мені доводиться половину свого часу працювати нишпоркою, то краще я піду наймусь там, де мені за таку працю хоч платитимуть.

Отож стою я, значить, перед тим роздоріжжям. І тут нагадала про себе моя голова. Це так, ніби хто молотком по ній гатить, тільки зсередини. А ще ж я завжди намагався, матінці кажу, не хвилювати вас її поведінкою. А про мене, кажу, то хай би вона й скотилася у самісіньке пекло, і що швидше, то ліпше: туди їй і дорога. Чого ще іншого й сподіватися від неї, як тільки шурів-мурів із кожним комівояжером та приблудним блазнем, адже тутешні дженджики й ті вже уникають її. Ви ж не в курсі того, що коїться, кажу їй, ви ж не чуєте всього того, що доводиться вислуховувати мені, й до того ж я ще й приструнчую тих зичливців, уже ж щодо цього будьте певні. Мої діди, кажу я таким, володіли тут рабами, коли ваші тримали копійчані рундучки або підсусідками колупалися на латках, на які й чорнюки не повабилися б.

Якби ще хоч обробляли належно. Гаращо Бог потурбувався — зробив родючою цю землю, адже тутешній люд і пальцем об палець не вдарить. Сьогодні п’ятниця, а від розгалуження далі миль на три ще й не орано, а все працездатне чоловіче населення округи скупчилося наразі в отому балагані. Опинився б оце на моєму місці хто прибулий та помирай він тут із голоду, так і розпитати навіть дорогу в місто ні в кого — ані душі надовкола. А матінка мені аспірин підсовує. Кажу їй, що борошняне тільки за столом споживаю. От ви, кажу, знай хизуєтеся, що стільким жертвуєте для нас, а самі могли б собі щороку по десять нових суконь придбавати на оті гроші, що викидаєте на ці фальшиві патентовані ліки. Не лікувати щось там мені треба, а бодай який просвіток спокійний мати, аби голова не боліла. Але тим часом мушу гнути горба по десять годин на день, аби нагодувати повну кухню чорнюків, які звикли жити привільно й на кожнісінькій виставі стирчати разом з усіма іншими чорношкірцями з усієї округи. От тільки припізнився він. Поки втрапить туди, там воно усе вже й закінчиться.

За якусь хвильку й підійшов він, питаю його, чи не проїздили тут двоє у «форді». Довго це запитання доходило до його макітри, а як дійшло, доповів: так, проїздили. І поїхав я далі. Добувся до місця, де від дороги відходить путівець, і сліди шин підказали мені, що таки туди звернули. Он Еб Рассел трудиться на своїй ділянці, але розпитувати вже й ні до чого, і заледве його корівник сховався за пагорком, як я й уздрів «фордика» їхнього. Але вони наче й пробували якось його сховати. Зроблено з таким самим умілим невмінням, як і все інше у неї виходить. Не стомлююся казати: бісять мене не так самі її витівки — можливо, їй і не до снаги подолати єство те своє, — як страшенна неповага її до родини. Що б то не дотримувати хоч би краплі якої пристойності! Весь час побоююся, коли б не наскочити на їхнє злягання десь посеред вулиці чи під фургоном на майдані, мов на весілля собаче.

Поставив машину, вийшов. А зараз доведеться піти в обхід, аби заскочити з тилу, перемахнути через поле — перше зоране, котре мені трапилося від самого міста. Але ж кожен крок по цій ріллі — мов хто ступає слід у слід за мною і києм по голові, по голові мене: гах! гах! Ось, думаю, зараз дійду до узлісся, а далі буде мені хоч по рівноті. Але як зайшов я в ліс, а там густющі чагарі, треба петляти, продиратись, а тоді вперся у вибалок, геть порослий шипшиною. Подався попід тими хащами, а воно все густіше, а там Ерл, либонь, уже надзвонює