Вільям Фолкнер - Шум і лють, Вільям Фолкнер

розгорнув, навіть не переймаючись особливо, а про що ж вона мене сповіщає. Хоча, либонь, я передчував щось подібне. А чого ще можна було сподіватися? Причім дотримали, поки я вніс чек у книжку.

Ну не втямлю я, хоч убий, як може одне-однісіньке місто, якийсь там Нью-Йорк, умістити стільки того наброду, що займається випомповуванням коштів із нас, смоктунців провінційних. Ти гаруй цілоденно як проклятий, день до дня, посилай їм гроші, а в підсумку отримай клаптик паперу: «Ваш рахунок закрито при курсі 20.62». Заманюють тебе, дрочать, лічи, мовляв, центи копійчаного свого прибутку, а тоді бах! «Ваш рахунок закрито при курсі 20.62». А ще ж, наче цього замало, ти сплачуєш по десять доларів комусь такому, хто підкаже тобі, як чимшвидше позбутися своїх грошей! По десять доларів щомісяця платиш падлюкам, які або ні бельмеса не тямлять, або ж змовилися з телеграфною компанією. Все! З мене досить! Це востаннє ви мене спустошили. Таж будь-який телепень, кого жиди не задурили ще, допетрав би, що справа пахне підвищенням курсу, коли всю дельту ось-ось, либонь, затопить, як і торік, та й змиє всю бавовну отуди к дідьку лисому. Тут рік за роком повені гублять засіви фермерам, а уряд там, у Вашингтоні, вгачує по п’ятдесят тисяч доларів за день в утримування армії в Нікарагуа чи де ще там. Знову, звісно ж, повінь буде, й ціна бавовни підскочить до тридцяти центів за фунт. Ну мені б тільки разок перехитрувати їх та хоч ті гроші повернути. Ні, не потрібні мені багатотисячні виграші — хай ганяється за ними вся ота провінційна дрібнота. Мені б тільки повернути гроші, що у мене ті жиди вишахрували своєю гарантовано конфіденційною інформацією. А потім край! Хай обцілують мені п’яти, аби я їм віддав іще бодай мідяний цент.

Повернувся я назад до крамниці. Майже пів на четверту. І що ти вже вдієш, коли так мало часу лишається до закриття біржі, але ж мені й не звикати, дарма що не по Гарвардах навчився цього. Уже й оркестр відіграв. Усі пришелепки вже там, усередині, то навіщо вже цим і старатись, дути в ту мідь. А Ерл питається:

— То розшукав тебе той хлопак? Забігав сюди кілька хвилин тому. Я гадав, ти десь на задвірку.

— Атож, — відповідаю, — я отримав. Не вийшло в них протягти аж до вечора — замале в нас містечко. І мені треба вискочити на хвилинку, — прошусь. — Можете вирахувати щось із моєї платні, якщо цим поліпшите собі настрій.

— Та біжи спокійно, — каже хазяїн. — Тепер я й сам упораюсь. Телеграма, сподіваюсь, не принесла жодних поганих вістей?

— Це вже вам доведеться зайти на телеграф і з’ясувати, — кажу я. — Їм вистачить часу це вам розказати, а в мене ж його немає.

— Та я просто спитав, — каже він. — Твоя матінка знає ж, що завжди може розраховувати на мене.

— Вона вам за це вдячна, — кажу. — Постараюся не затриматись.

— Можеш не квапитися, — каже Ерл. — Тепер я вже й сам упораюсь. Біжи, дій.

Сів я в машину й поїхав додому. Вранці раз, в обід повторно, а це вже знову, і клопіт із Квентіною, що мусиш ганятись за нею по місту, а вдома насилу випросив обід — маленьку дещицю з усього того харчу-провіанту, на який я заробляю. Бува, й так подумаю: а навіщо я так побиваюся? Ба й справді я ненормальний, геть як і всі наші, з усіма цими моїми злигоднями. Ну, а зараз приїду додому саме вчасно, щоб здійснити ще пречудову автомобільну прогулянку казна в яку далечінь, аби лише купити кошик якихось помідорів чи ще щось там, а тоді вже й у місто повернутися, геть камфорою просмердівшись, а то б голова мені так і розкололася просто в машині. Я все торочу матінці, що нічого в тому аспірині немає, крім борошна та води, ліки для гаданих інвалідів. Кажу: ви ще й не знаєте, що воно таке справжній головний біль. Гадаєте, кажу їй, я б сидів за кермом у тій розпроклятій машині, якби це залежало тільки від мене? Я ж і без неї прожив би, кажу, я звик обходитися без багатьох зручностей, але якщо ви бажаєте ризикувати своїм життям у тому розхитаному ридвані, з малолітнім чорнюком за кучера, то це ваша справа, бо, кажу їй, Бог дбає про таких, як Бен, адже Він бодай щось та має для цих калік зробити, але якщо ви вважаєте, що я маю довірити ось цю тендітну машинерію вартістю в тисячу доларів недорослому чорнюкові, а чи й дорослому навіть, то ви краще самі купіть їм авто, адже кататися в ньому ви любите, самі добре знаєте.

Ділсі сказала, що матінка в будинку. Зайшов у хол, поприслухався, але не почув нічого. Тоді побрався нагору сходами, та коли минав її двері, вона й гукнула мене.

— Я тільки хотіла почути, хто там іде, — каже вона. — Я тут така самотня, що й найменший шерех чую.

— А хто вам сказав, щоб ви сиділи взаперті? — я їй. — Якби хотіли, то цілий день ходили б на гостину до інших жінок.

Підійшла до дверей.

— Та чи не захворів ти? — питає мене. — Так ото поспіхом відобідав.

— Дарма, іншим разом порозкошую за столом, — утішив її. — Ви щось хотіли спитати?

— У тебе щось сталося? — питає.

— Та що могло статися? — кажу я. — Невже не можна мені післяобід іще разок заїхати додому без того, щоб не переполохати всю челядь?

— Ти бачив Квентіну? — питає.

— Вона у школі, — відповідаю.

— Вже ж за третю, — каже вона. — Я чула, як вибило третю чи не півгодини тому. Вже мала б дома бути.

— Мала б? — перепитую. — А коли ж це вона хоч раз прийшла додому засвітла?

— Із школи мала б іти просто додому, — каже матінка. — Коли я була дівчинкою…

— То було кому в руках вас тримати, — кажу їй. — А її — нікому.

— Нічого не вдію з нею, — каже матінка. — Я стільки разів намагалася…

— А мені чомусь не дозволяєте повпливати на неї, — кажу я. — Ну й тіштеся.

Пішов я до своєї кімнати. Тихенько замкнувся на ключ і постояв, а тоді бачу: дверна ручка прокрутнулася.

— Джейсоне! — кличе з того боку дверей.

— Чого вам? — питаю.

— Я все думаю: щось та скоїлось.

— Тільки не в мене, — відповідаю. — Ви не за адресою звернулися.

— Я зовсім не хочу тебе гнівити, — вона мені.

— Радий це чути, — відповідаю. — А то був засумнівався. Думав: чи не помилився? То що ж ви хотіли?

Помовчала хвильку,