Стефані Маєр - Аптекар

якій, певна річ, ішлося про політику, адже ще цілий рік до справжніх подій, Деніел, простягнувши ноги, поклав їх на спину Ханові, і він, схоже, не заперечував. Алекс погладила Лолу за вушком, і її хвіст застукав по підлозі.

Було так затишно й знайомо, хоча вона ніколи в житті не переживала такого. Її ніколи так зблизька не оточували живі створіння — щоб вона торкалась їх, чула їхнє дихання, — а щоб триматись за руку з чоловіком, якого вона вважала чудовим… та смертоносним, то й поготів… А що він, навіть знаючи правду про неї, досі дивився на неї так, як раніше…

Її погляд машинально перескочив на його обличчя, коли в її голові промайнула ця думка, і помітила, що він теж на неї дивиться. Він усміхнувся широкою доброю усмішкою. Дводенна неголеність надавала йому несподівано суворого вигляду — і вона, не замислюючись, усміхнулась у відповідь. Її захопили найрізноманітніші радісні емоції, і вона збагнула, що це, певно, найкраще відчуття з усіх, що вона колись пізнавала.

З грудей вирвалось зітхання і стогін.

Він глянув у телек, гадаючи, що причина там, але на екрані була лише реклама.

— Що таке?

— Я почуваюсь, наче під кайфом, — зізналась вона. Чому все видається таким чудовим? Я не можу зібрати докупи логічні думки. Намагаюсь тривожитись, але натомість усміхаюсь. Можливо, я втрачаю глузд, але мене й близько це так не турбує, як мало б. Мені хочеться себе вдарити, але ж моє обличчя тільки почало загоюватись.

Деніел розсміявся.

— Мабуть, це одна з побічних дій закоханості.

І знов у шлунку щось поколює.

— На твою думку, це з нами відбувається?

— Мені здається, саме це.

Вона насупилась.

— А мені нічого не здається. А що, як я справді божеволію?

— Ти, безперечно, цілком здорова.

— Але я не вірю, щоб люди могли закохуватись так швидко.

Насправді вона взагалі не вірила в кохання, принаймні романтичне. Хімічні реакції, звісно, сексуальна привабливість, так. Сумісність, певна річ. Дружба. Вірність. Відповідальність. Але щоб кохання — це видавалось надто схожим на казку.

— Я… теє… зі мною ніколи не траплялось. Тобто, я завжди вірив у те, що може вабити з першого погляду. Таке траплялось. І частково таке відбувається зараз, — він знов усміхнувся. — Але щоб кохання з першого погляду? Я був переконаний, що це тільки вигадка.

— Звісно, вигадка.

— От лише…

— Жодних лише, Деніеле.

— От тільки щось трапилось зі мною в тому потягу, щось, чого ніколи не траплялось і що я не здатен пояснити.

Їй бракувало слів. Вона глянула на екран саме в ту мить, коли заграла музика наприкінці випуску.

Деніел теж поглянув у бік екрана.

— Ми пропустили?

— Ні, сюжету не було.

— І то недобре, — припустив він надломленим голосом.

— Мені на гадку спадає кілька варіантів, що це може означати. Перше: вони пропхнули сюжет, а коли він не дав результатів, дозволили йому померти. Друге: сюжет невдовзі зміниться.

Деніел розправив плечі, немов захищаючись.

— Як скоро з’явиться нова версія, як гадаєш?

— Дуже скоро, якщо відбувається саме це.

Була ще й третя імовірність, але вона не була готова промовити її уголос. Сюжет зникне остаточно, якщо вони отримали від нього те, чого прагнули. Якщо Кевін зараз у них.

Їй здавалось, що вона пізнала Кевіна досить добре, тож була майже впевнена, що так легко він не здасться. Йому стане кмітливості вигадати вкрай правдоподібну легенду, якщо відділ його схопив. Він забарився, щоб урятувати Деніела, а вбивши Олеандр, поїхав у Вашингтон, щоб помститись. Певний час він зможе прикриватись цією вигадкою… принаймні, вона на це сподівалась. Вона й гадки не мала, хто для них зараз проводить допити. Якщо та людина вправна, тоді Кевін таки розповість правду. Незважаючи на те, що вона не була великою шанувальницею Кевіна, зараз вона переживала за нього.

Певна річ, можливо, він підготувався до того, що його впіймають, так, як готувалась би вона. А, можливо, він уже неживий.

Хоч є Печера Бетмена, хоч її нема, а якщо Кевін не зателефонує до півночі, час вирушати. Вона відчувала, що випробовує долю.

Що ж, радісні почуття вгамувались. Принаймні, це ознака того, що вона не повністю збожеволіла.

Вони відігнали псів на ґанок, коли Арні мав повертатись, хоча, мабуть, псятина викриє їх все одно. Деніел почав готувати м’ясний соус для спагеті, а вона допомагала у простому: відкривала слоїки, відсипала спеції, скільки потрібно. Готувати пліч-о-пліч було легко й по-товариському, немов вони робили це вже багато років. Це саме те відчуття, про яке говорив Деніел? Дивна легкість їхнього перебування разом? Хоч вона й не йняла віри в його теорію, але мала визнати, що власного пояснення не має.

Готуючи, Деніел наспівував дуже знайому мелодію, яку вона спочатку ніяк не могла вгадати. За кілька хвилин уже й вона її мугикала. Немов навіть не усвідомлюючи, Деніел почав наспівувати слова:

— «Ноги, що не вміють танцювати, ритму не відчувають», — співав він.

— Хіба ця пісня не старша за тебе? — за мить спитала вона.

Він немов здивувався.

— А я співав уголос? Даруй, я намагаюсь цього не робити, коли готую, але не завжди можу себе опанувати.

— Звідки ти слова знаєш?

— Я мав би розповісти. «Безтурботний шепіт» лишається дуже популярною піснею серед шанувальників караоке. Я вражаю нею на вечорах, присвячених вісімдесятим.

— Ти любиш співати в караоке?

— Агов, а хто сказав, що шкільні вчителі не знають, що таке гулянки? — він відступив від плити, тримаючи у правиці ложку в соусі, а лівою прихиливши її легенько до себе в обійми. Він станцював з нею одне маленьке коло, притуляючись неголеною щокою до її щоки, співаючи «Біль — то все, що ви знайдете». А потім знову повернувся до плити, пританцьовуючи на місці, весело наспівуючи про те, як більше ніколи в житті не танцюватиме.

Не клей дурня, волав її розум, поки обличчям розпливалась сп’яніла усмішка.

Стули пельку, — відповідало її тіло.

У Деніела голос був не для виступів на радіо, але то був легкий тенор, що компенсував недоліки своїм запалом у співі. На час, поки вони почули, як загавкали собаки, вітаючи Арні, вони вже палко наспівували дуетом «Повне затемнення серця». Алекс різко замовкла, зашарівшись, а Деніел, здавалось, не помітив ані її ніяковості, ані повернення Арні.

— «Я справді потребую тебе сьогодні», — наспівував він, коли Арні увійшов у двері, хитаючи головою. І Алекс стало цікаво, чи хоч колись Кевін розважався, чи повсякчас був увесь у справах, коли вони з Арні були тут тільки удвох.

Арні, нічого не сказавши, зачинив за собою