Ірина Романовська - Зрада. Втекти чи залишитися, Ірина Романовська

Розділ 35.

Кароліна.

 

 

— Ідіть геть! — хрипко кричу я, висунувши голову з-під ковдри.

Насилу підіймаю повіки. Сонячне проміння, що потрапляє на мою рогівку, різко засліплює мене. Шлю прокльони на подруг через те, що змусили мене вилізти на світло.

Щоб не дратувати очі ще більше, ховаюся назад у свою ковдру-барліг.

— Горська, відчиняй ці кляті двері, або я викликаю ДСНС. Мій терпець уже на нулі. — навіть через двері та товсту ковдру я чую, наскільки рішуча та серйозна Олександра.

Ось тільки ані страху, ані жаху перед її словами я не відчуваю.

— Іди додому, Сашо. Зі мною все добре.

  — Каро, будь ласка, впусти нас у кімнату, — на противагу Саші, Іра використовує підвладну їй ласку та ніжність, — ми тобі привезли курячий бульйон та твій улюблений чизкейк зі смородиною.

— Я не хочу їсти, — моє бурмотіння глушиться гучними протестами порожнього шлунку.

Намагаюся згадати, коли я востаннє їла бодай щось. Вчора? Чи таки позавчора?

А-а-а. Байдуже.

— Повторюю: йдіть геть!

Олександра починає тарабанити кулаками по дверях без зупинки. Мої барабанні перетинки судомно волають про те, аби припинились ці тортури. Ховаюся від дратівливого звуку під подушками. Проте не допомагає. Глухий звук проникає навіть через цю щільну пінополіуретанову піну «з ефектом пам'яті».

Який секс від цих супермодних, дорогих, ортопедичних подушок, якщо вони не можуть допомогти зі звичним шумом? Відкидаю убік безглуздий прямокутник у наволочці та сідаю прямо.

Саша продовжує тарабанити у двері, погрожуючи викликом усіх екстрених служб міста. Іра, яка прийшла разом із нею, намагається втихомирити жваву подругу. Вони лаються між собою, тим самим ще більше порушуючи моє самовільне ув'язнення та рятівне усамітнення.

— Як же вони дістали, — бурмочу собі під ніс, неохоче спускаючи ноги з ліжка.

Долонями розтираю опухлі повіки, пальцями трохи шльопаю себе по щоках. Потрібно зібратися з силами та дійти до цих дверей, аби розігнати дівчат по хатах.

— Я сказала, що нікого не хочу бачити? Хіба не ясно? Навіщо ви приперлися? — відчинивши двері, впиваюся вбивчим поглядом у своїх подруг.

— Дідька лисого!

— Сашо! — обурено перебиває Іра.

— Що, Сашо? Іринко, ти хоча б тепер бачиш, що ми не дарма приїхали? «Не треба її чіпати, не треба заважати їй. Кароліна сама нам зателефонує, коли буде готова. Бла, бла, бла». — Олександра вдало пародує Іру, активно жестикулюючи руками. — Бачиш, у якому стані наша подруга через свого недолугого чоловіка? Її в жодному разі не можна залишати на самоті. Мало що прийде в її голову, — рука Саші торкається мого сплутаного та немитого волосся. Подруга морщить ніс, заглядаючи в мої очі. — Тільки не кажи, що тебе ще треба силоміць тягнути до душу?

— Вибач, Кароліна. Ми справді дуже за тебе хвилюємося, — Іра разом з Олександрою швидко прослизають у мою спальню.

— Як хочете, — ляскаю дверима та повертаюся під свою теплу та безпечну ковдру.

— Сюди терміново потрібно впустити свіжого повітря.

Саша розсуває штори в різні боки, дозволяючи сонячним променям остаточно захопити усю кімнату. Перевернувши ручки у потрібне положення, подруга встановлює обидві половини великого вікна у положення провітрювання.

— Хто впустив вас сюди?

— Самі увійшли/Марія, — перебиваючи одна одну, дівчатка видають протилежні відповіді.

— Зрадниця. Я цю жінку звільню сьогодні ввечері.

— Тільки після того, як поїси та помиєшся.

Видаю незадоволений рик та накриваю голову ковдрою. Нехай роблять, що хочуть, лише мене не чіпають. Я не хочу нічого робити. У мене немає сил на удавані посмішки та радість для цього світу, у той час, коли моя особиста казка зруйнована вщент.

Вся ця новорічна мішура, гірлянди та нескінченний Jingle Bells, якими огорнута столиця на початку січня діє мені на нерви. Немає ніякого новорічного дива. Це безсовісна та нещадна брехня. Не існує ні Святого Миколая, ні Санти, ні Йоулупуккі та інших бородатих дідусів, які нібито розносять диво всім на планеті у Новорічну ніч та на Різдво.

Це все казки для маленьких та наївних дуреп, як я. Відлуння здорового глузду постійно повторювало мені, що Назар нізащо не кине свого хворого сина в іншій країні заради того, аби просто зустріти зі мною початок нового року за святковим столом.

Я не слухала саму себе, продовжуючи наполегливо сподіватися на нездійсненне диво.

Сиділа біля віконця у святковій сукні та чекала, що ось-ось відчиняться ворота та автомобіль чоловіка повільно в'їде у наш двір. Сиділа до останнього удару курантів, чекаючи на його появу. Смикала накручене волосся, кусала вкриті червоною помадою губи.

Чекала. Чекала. Дуже на нього чекала.

Рівно опівночі мій мобільний телефон оглушив весь будинок гучною мелодією дзвінка. Я не стала скидати виклик. Відповіла та неживим голосом привітала чоловіка з новим роком.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍