Террі Пратчетт - Крадій часу, Террі Пратчетт

Бо в мене більше трьох клітинок мозку, а ти марнославний і написав своє справжнє ім’я задом наперед на своєму візочку, а темне вікно вітрини усе віддзеркалює, і в його відображенні літери «К» і «С» можна побачити, навіть якщо вони перевернуті, подумав Лу-Тзе. Але вголос цього не варто було говорити.

— Бо це ж очевидно, — сказав він. — Ви просто просвічуєтесь крізь усе. Це так, ніби накрити слона простирадлом. Ви можете його не бачити, та все одно знаєте, що слон і далі там.

Каос мав жалюгідний вигляд.

— Не знаю, — пробурмотів він. — Минуло вже стільки часу…

— Он як? А мені здавалося, що ви називали себе Найпершим? — вирішив спробувати новий підхід Лу-Тзе. — Вибачте! Хоч я і припускаю, що ви не винні в тому, що за ці кілька століть утратили майстерність і частину навичок, адже на це були…

— Я втратив майстерність? — мало не штрикнув ніс підмітальника своїм пальцем Каос. — Хочеш, щоб я показав тобі, де раки зимують, п’явко ти нещасна?

— І як це? Нагодуєте страшнющим йогуртом? — глузливо запитав Лу-Тзе, злазячи з візочка.

Каос вистрибнув услід за ним.

— Я ще не скінчив розмову, куди це ти тікаєш? — гаркнув він.

Лу-Тзе глянув на нього.

— На ріг Торгової і Брод-Вею, — відповів він. — А що такого?

Каос заревів. Зірвав із себе смугастий фартух і білий кашкет. Здавалося, ніби він став вищий на зріст. З нього почала парувати схожа на дим темінь.

Лу-Тзе склав на грудях руки й вишкірився.

— Пам’ятайте Перше правило, — нагадав він.

— Правила? Які ще правила? Я Каос!

— Який був найпершим? — перепитав Лу-Тзе.

— Так!

— Творець і Руйнач?

— Саме так, чорт забирай!

— Здавалося би, плутана, здавалося би, безсистемна поведінка, що має, однак, просте, обумовлене пояснення, і є ключем до нових рівнів розуміння багатовимірного всесвіту?

— Отож-бо й воно… Що?

— Мусите йти в ногу з часом, містере, мусите не відставати! — вигукнув Лу-Тзе, схвильовано підстрибуючи на місці. — Ви той, яким вас уявляють люди! А вони вас змінили! Маю надію, що ви здатні це врахувати!

— Не вказуй мені, ким я маю бути! — проревів Каос. — Я Каос!

— Ви так гадаєте? Але ваше грандіозне повернення не зможе відбутися, бо тепер усе контролюють аудитори! Правила, містере! Ось, хто вони такі! Холодні мертві правила!

Ходяча хмара, в яку перетворився Ронні, зблиснула срібною блискавкою. А тоді ця хмара, візок і кінь зникли.

— Ну, мабуть, могло бути й гірше, — мовив сам собі Лу-Тзе. — Не надто тямовитий парубок, чесно. Та ще й трохи старомодний.

Він роззирнувся й побачив, що за ним стежить юрба аудиторів. Їх було кілька десятків.

Він зітхнув і вишкірився своєю ніяковою посмішкою. Цього дня у нього було аж забагато пригод.

— Я припускаю, що ви чули про Перше правило, так? — прорік він.

Це примусило їх на хвильку замислитися. Один мовив:

— Ми знаємо мільйони правил, людино.

— Мільярди. Трильйони, — додав інший.

— Отже, ви не можете напасти на мене, — сказав Лу-Тзе, — бо це Перше правило.

Найближчі до нього аудитори зібралися докупи, щоб порадитися.

— Мабуть, це стосується гравітації.

— Ні, квантових ефектів. Це очевидно.

— Логічно не може бути Першого правила, бо на цьому етапі ще відсутня концепція плюралізму.

— Але якщо немає Першого правила, чи можуть існувати інші правила? Якщо немає Першого правила, то де тоді Друге правило?

— Є мільйони правил! Вони повинні бути пронумеровані!

Чудово, подумав Лу-Тзе. Мені тільки залишається почекати, поки розплавляться їхні мізки.

Але один аудитор виступив уперед. Він мав божевільніший за інших вигляд, а також найнеохайніший. І ще він тримав у руках сокиру.

— Нам не потрібно це обговорювати! — відрізав він. — Мусимо ось що подумати: це нісенітниця, не варта дискусій!

— Але яке ж тоді… — почав один аудитор.

— Звертайся до мене містер Білий!

— Містере Білий, але яке ж тоді це Перше правило?

— Мені не подобається це питання! — зарепетував містер Білий і замахнувся сокирою. Тіло того другого аудитора розкришилося від удару лезом, перетворилося на летючий порох і розсіялося легкою хмаркою.

— Ще в когось є питання? — гаркнув містер Білий, знову здіймаючи сокиру,

Один або два аудитори, що не до кінця розібралися в поточній ситуації, роззявили було роти, щоб запитати щось.

Але знову їх стулили.

Лу-Тзе відступив на пару кроків назад. Він завжди пишався своєю добре відточеною здатністю вміти будь-кому заговорити зуби, але це великою мірою залежало від наявності бодай крихти здорового глузду в сутності, з якою ведеться діалог.

Містер Білий повернувся до Лу-Тзе.

— Що ти тут робиш не на своєму місці, органічний?

Але Лу-Тзе почув іншу розмову, що велася пошепки. Вона долинала з другого боку найближчої стіни і була такого змісту:

— Яка різниця, що там, до біса, написано? 

— Точність важлива, Сюзен. А тут під кришкою є докладний опис. Дивися. 

— Гадаєш, це справить на когось враження? 

— Прошу тебе. Все має бути зроблене належним чином. 

— Ой, тоді дай це мені! 

Містер Білий наблизився до Лу-Тзе з піднятою вгору сокирою.

— Тут заборонено… — почав було він.

— Їжте… О, боже мій… Їжте… «розкішну цукрову помадку крем-брюле з чудовою малиновою начинкою в оболонці з дивовижного чорного шоколаду»… ви, сірі шельми! 

На вулицю градом висипалась купа маленьких предметів. Деякі з них розкололися від удару об бруківку.

Лу-Тзе почув раптом тишу, викликану відсутністю тихенького дзижчання, до якого він уже звик.

— Ой, ні, я розкруч…

Залишаючи по собі дим, але знову ставши схожим на молочаря, хоча й такого, що доставляв щойно продукцію до палаючого будинку, Ронні Соак увірвався до своєї молочарні.

— Що він про себе думає? — визвірився він, так міцно вхопившись за край бездоганно чистого прилавка, що метал аж зігнувся. — О, так, спочатку викидають тебе геть, а коли хочуть, щоб ти повернувся…

Метал під його пальцями розжарився добіла, а тоді почав плавитися і скрапувати додолу.

— Я маю клієнтів. Я маю клієнтів. Від мене залежать люди. Нехай це не якась там гламурна робота, але людям завжди потрібне молоко…

Він ляснув себе долонею по чолі. Торкаючись його шкіри, розплавлений метал випаровувався.

Головний біль був справді нестерпний.

Він пригадав той час, коли був лише сам-один. Це було нелегко пригадати, адже… нічого не було, ні кольору, ні звуку, ні тиску, ні часу, ні руху, ні життя…

Лише Каос.

І раптом виникла думка: Чи хочу я цього знову? Ідеального порядку, що йде в парі з незмінністю?

Нові думки пронеслися в його голові, неначе зграйка сріблистих в’юнів. Він, зрештою, був Вершником і залишався ним, відколи люди в глинобитних містах на розпечених від сонця рівнинах вигадали якусь туманну ідею про Щось таке, що існувало споконвіку, перед усім іншим. А Вершник вловлював ці світові вібрації. Люди з глинобитних міст і люди зі шкіряних наметів інстинктивно відчували, що світ загрозливо несеться, кружляючи, крізь заплутаний і байдужий мультисвіт, що життя, яким вони живуть,