Тимофій Гаврилов - Чарівний світ, Тимофій Гаврилов

Ігор Богданович показав свої нові мешти.

— Раніше піском посипали, — погодився він.

— Ех, — зітхнув Ігор Богданович. — Раніше багато що було по-іншому.

— Я ось що, — мовив Ігор Богданович за мить. — Тримайтеся впевнено. Багато не говоріть. Головне — усміхайтеся, легко так, ввічливо, з натяком на покірність (у жодному разі не придуркувато і не грайливо!). Бороду обов’язково зголіть. Знаєте, так, про всяк випадок, щоб проблем не було — та й помолодшаєте відразу на двадцять років.

— Десь через три дні, — попередив Ігор Богданович, коли вони прощалися на вході до готелю.

— Ах, геть забув, — сказав Ігор Богданович. — Дірява кебета. Що ж, нічого не вдієш — старіємо. А старість, як відомо, не радість. Ось.

Ігор Богданович простягнув книжечку, на обкладинці якої майорів червоно-жовто-червоний прапор, — ту саму, яку, показавши йому на початку зустрічі, помилково застромив назад до кишені:

— Сторіночками на дозвіллі пошелестіти рекомендується, а то й не знатимете, як Вас звати.

Вже йдучи, бадьоро докинув:

— Hasta la vista, compañero.

Боявся, що зістаряться батьки і не матиме нікого, до кого так звик. Втішав себе, що батьків багато, але, по-перше, кількість — слабке забороло проти старості, по-друге, всі вони були йому однаково дорогі, по-третє... По-третє, існував ще один страх і був він до такої міри панічним, що хоч скільки би захлинався дрізд у кущах і туркотіли голуби на майдані, йому не полегшало б.

То був страх перед власною старістю — не так самотністю, як безпорадністю. Страх невідання — він не знав, як вона підкрадається. В казках, що їх приносили батьки, її зображали білою потворою з косою. «Колись вона прийде по нас», — зажурено повів Іполит. «Якщо до того часу не вхоркають зелені чортики», — реготнув Сакидон. «Не так швидко, — промовив Коля, — перед смертю ще старість». — «Ех», — зітхнув Петя. «Що за бридня? — першим отямився Сакидон. — Ще дитина злякається». — «Якесь сонечко не могли намалювати, чи що?» — підхопив Петя. «Бодай би опудало, але ж не таку почвару», — обурився Коля. «Колись я такою стану — ви мене ще любитимете?» — мовила Леся, і вони навперебій почали цитькати-кицькати, щоб не плела дурниць.

Він ховався від Смерті під подушку, за яку правив шмат колишнього кожуха. Але як сховатися від Старості? Не знаючи, як вона виглядає, він не знав, від кого ховатися, найдужче побоюючись, що прийде тоді, коли батьки кудись вирушать, а він залишиться вдома сам. Тож якщо й уникав самоти, то щоб не підстерегла Старість.

Що він робив би, якби вона раптом постала на порозі? Він не міг зачинити дверей — з тієї банальної причини, що їх не було. Якщо вона видима, він її зауважить. А якщо ні? Він озброювався книжкою, все тими ж казками народів світу, кухонним ножем-щербцем і так сидів. Книжка була щитом, ніж — мечем. Він — лицарем, Фет-Фрумосом із золотим волоссям.

Якби він знав, що коли сильно боятиметься, вона неодмінно прийде, може, не боявся б і вона не прийшла б. Він розраховував, що до того часу, як почує її шамкання, встигне належно приготуватися. Це дещо заспокоювало його.

Старість заскочила його, коли був сам і найменше її сподівався. В полоні кращих, світліших думок, він на секунду забув про її існування, аж раптом вона постала перед ним на порозі. Стояла й дивилася. А він, який завжди знав, як зустрічатиме її та проводжатиме, сидів і балушився.

Старість підходила ближче та ближче. Він потягнувся до столу, де лежав ніж, проте її рука зупинила його, її тіло заступило світ, і він помер у ній після недовгих конвульсій.

Через три дні Ігор Богданович був у готелі.

— Парле устед? — парланув Ігор Богданович замість привітання.

З якоїсь причини Ігор Богданович нікуди не квапився.

— Я не надовго. Справи чекають, — пояснив Ігор Богданович частину правди. — Ви, бачу, не проти тут назавжди залишитися. — Можливо, й шури-мури вже завели. Що, вгадав?

Ігор Богданович володів непересічним даром уподібнюватися до співрозмовника, мовби ставав його другим «я», вловлюючи настрій і відтворюючи плин думок. А вони, на відміну від Ігоря Богдановича, в нього пливли — споконвіку, скільки себе пам’ятав. Пливли, як хмари в ясному небі, що їх він не зупиняв і не намагався, пливучи разом із ними, куди вони його несли. Іноді вони відносили його не туди, куди праглося, але він нікуди й не прагнув, у жодному визначеному керунку.

Ігор Богданович, якому було складно так нескінченно плисти разом із ним, якоїсь миті занепокоївся, наче блакитні хвилі зараз перекинуть шлюпку-хмарку, тоді як він, Ігор Богданович, не вміє плавати, тим паче в небі чужих думок.

— Доведеться кілька днів почекати, — зізнався Ігор Богданович.

І хоч він ні про що не питав, додав :

— Я б і сам уже волів …

Ігор Богданович хотів сказати «пошвидше спекатися», проте, вчасно стримався. В нього вихопилося лише:

—...Пошвидше.

— Але Вам мається добре, — сказав Ігор Богданович, напівзапитально, напівствердно.

— Добре, — потвердив він.

— От і добре, — мовив Ігор Богданович, хапаючись за каламбур.

— Хто б міг подумати, — сказав Ігор Богданович, злег-шений і підбадьорений.

Ладний розчинитися в сентиментальності міркувань та спогадів, Ігор Богданович спохопився. Каламбур був не таким уже й надійним. Ігор Богданович так і не наважився попливти — ні сам не наважився, ні думкам не дав.

— А як було, — знову почав Ігор Богданович, і знову не зміг.

Ігор Богданович шукав чого-небудь переконливішого, на чому міг би твердо стояти, — як кисню, він потребував її, третьої спроби.

— Життя зводить людину з людиною, а потім розводить, — повів Ігор Богданович.

Ігор Богданович любив побесідувати.

— От скільки ми знаємося? — запитав Ігор Богданович і сам же ж відповів. — Заледве чотири місяці. Що таке чотири місяці? Нічого. Ворона живе тисячу місяців, черепаха десять тисяч.

— Десять тисяч. Господи! — чи то застогнав, чи заволав Ігор Богданович.

— І все одно: таке враження, що ми знаємося вічність, — продовжив перегодя Ігор Богданович. — Мало того, потребуємо один одного, як земля і вода. За такий короткий час ми вже, як рідні брати.

Володіючи непересічним даром, без якого немає що робити на сцені життя, Ігор Богданович міг