Данило Туптало - Житія Святих - Жовтень, Данило Туптало

нікчемний є, яка ще тобі залишається надія на того, на кого марно уповав? Але проси милості у богів милосердних, хай помилують тебе і принаймні тим, що в пеклі, мукам хай не віддадуть тебе". Христовий же мученик, почувши про муки, посміявся, й каже цареві: "Чи твої боги віддадуть мене мукам? Вони й самі своїх мук не можуть уникнути, з ними й ти безмежному вогню відданий, вічно мучений будеш, бо Сина Божого відкинув ти і кров його святу, за нас пролиту, потоптав ти і над благодаттю Святого Духа наругу учинив ти, пагубним бісам підкоряючись. Я ж за малий біль, від тебе принесений мені, сподіваюсь у Господа мого, за якого страждаю, мати вічний спокій в його небесній світлиці". Юліян же, таке почувши, такий на нього видав вирок:

"Артемія, який огудив богів, римські й наші закони поправ, ісповідує себе християнином, а не римлянином, і який замість князя августалієм себе нарік, віддати конечному смертному засуду і погану його голову мечем відсікти повеліваю".

Такий вирок прийнявши, святий поведений був на місце усічення, і йшов із радістю невимовною, бажаючи відійти і з Христом жити. Прийшов-бо на місце, де мав бути усічений, попросив часу на молитву і, звернувшись на схід, уклякнув тричі й достатньо помолився. Почув голос, що промовив з небес: "Ввійди прийняти зі святими уготоване тобі воздаяння!" І тоді підхилив під меча голову свою й усічений був одним із воїнів місяця жовтня в двадцятий день, була-бо тоді п'ятниця, в яку здійснив святого мученичого свого подвига. Чесне і святе тіло його одна жінка, на ймення Ариста, диякониса Антиохійської церкви, випросила в мучителя і, багато цінними ароматами помазавши, вклала до ковчега і послала до Константинограда, де і похований був чесно. Від мощів його бували численні й невимовні чудеса і витікали недужим різні зцілення — це й нині подає святий Артемій усім, що з вірою до нього стікаються.

Після кончини його збулося скоро пророцтво, яке він про смерть Юліянову у лице йому прорік, кажучи: "Погибель твоя близько є, і невдоззі пам'ять твоя з шумом загине". Бо Юліян, убивши святого Артемія, двигнув із воїнами своїми з Антіохії і пішов у Перську землю. І коли досяг міста Ктисифонта, зустрівся з ним один персіянин, муж старий, і чесний, і вельми добророзумний. Той пообіцяв Юліянові Перське царство без труду віддати й був беззаконному царю і всьому його воїнству провідник у Перські країни, але не на добро лихому кровопивцю, бо той персіянин звабив його і, вдаючи, що правдивими й добрими дорогами веде його, завів злочинця у Карманитську пустелю — у безпутні й гористі, безводні та порожні місця, де, всіх воїнів голодом та спрагою притомивши, коней же та верблюдів їхніх заморивши, признався, що волею те учинив і навмисне завів їх у такі порожнисті та страшні місця, з чого занемогла їхня сила. "Через те, — сказав, — те учинив, — щоб не побачити вітчизну мою полонену від ворогів, і ліпше тут самому мені, аніж усій батьківщині моїй, від вас загинути!" І тоді розсічений був той персіянин на шматки.

Довго блукали пустелею греки й римляни; натрапили мимовільно на перське воїнство, і учинилася битва — багато з Юліянового боку впало поранених. Сягла й самого Юліяна Божа помста, бо з виші невидимою рукою і невидимим поранений був у бік зброєю, що пробила наскрізь підутробину його. І застогнав тяжко і злоголосно, і взяв рукою кров свою, пролив у повітря й гукнув, кажучи: "Здолав ти, Христе, наситися, Галилеянине!" — і такою лютою смертю вивергнув свою ворожу й погану душу, і загинув із шумом, за пророцтвом святого Артемія. Воїнство ж після смерті Юліяна поставило царем Иовіяна, що був християнином, він учинив із персами мир і назад повернувся. Юліян, отож, у пеклі з Юдою мучиться, Артемій же зі святими на небесах веселиться, стоючи перед Богом у Тройці єдиним, Отцем, і Сином, і Святим Духом, Йому ж слава навіки. Амінь.

У той-таки день пам'ять святого преподобного хлопця Артемія, Веркольського чудотворця, що з батьком своїм Косьмою, землеробом, вийшов у поле і помер од грому великого, маючи дванадцять літ від народження свого, і покладений був у лісі на порожньому місці поверх землі непохованим, тільки деревом обгорожений. Коли ж минуло 45 років, прославив його Бог чудесами: клірик церкви, що в селі Веркольському, на ймення Агатоник, ходячи по тій пустелі, — збирав земні плоди, побачив світло на тому місці, де лежало тіло блаженного хлопця Артемія, і, прийшовши, знайшов його нетлінним. Швидко звістив людям, вони ж, узявши, принесли його в село й поклали в паперті, у церкві святого Миколи. І почали від мощів його зцілення болящим витікати щиро. Калиник, житель того села, мав сина, що зле страждав трясовичною хворобою, котра була там примножилась у людях, і багато від неї вмирало, і вже син Калиниковий хотів умерти. Пішов-бо батько до гробу блаженного хлопця Артемія і, взявши частку малу з одежі його, поклав на груди болящому синові своєму, і тоді здоровий став. Про те довідавшись, усі люди того села пішли до гробу святого і зцілювалися од недуг своїх. Хвороба ж трясовична в краю тому відтоді всеконечно зникла молитвами святого. Звіщено було це преосвященному Макарію, митрополиту Великого Новгорода, він-бо, пильно розпитавши усе про святого, повелів храм на його ім'я збудувати і в ньому тіло його святе покласти. Від нього й досі подаються зцілення тим, що з вірою приходять.

Місяця жовтня в 21-ий день

Житіє преподобного отця нашого Іларіона Великого

Преподобний Іларіон народився у селі, названому Тавата, що було в Палестині, близько міста Гази. Батьки преподобного були елліни, від них-бо, як троянда від терня, вийшов Іларіон. Христова добропашність явилася, бо коли послали його в Олександрію вчитися книгам, він не тільки швидко навчився тієї премудрості, що її елліни шукають, але й духовну премудрість добре взнав: повірив-бо в Господа нашого Ісуса Христа, прийняв святе хрещення і, входячи часто в Божу церкву, слухав слова, що просвічували й урозумлювали дитину. Палаючи ж серцем у любові Божій і привчаючись до добрих звичаїв, гадав, у який спосіб догодити Богові. Прочув про святого Антонія Великого, про його чеснотливе життя слава тоді всюди проходила, і забажав бачити його та й пішов до нього із старатливістю. Його пробування в пустелі збагнув, уздрів святоліпне лице його й почув медоточні слова, що вказували йому шлях, який веде до досконалості. І