Метт Хейг - Як зупинити час

того, як я навчив її грати на сопілці. Але я нічого не кажу з цього приводу, і вона теж. Її голос м’яко вібрує. Я відчуваю, що всередині горіх ще м’який.

— Сумуєш за мамою? — питає вона.

— Кожного дня. І досі. Смішно, мабуть?

Сумна посмішка і чергова затяжка з електронної сигарети.

— У тебе хтось був?

— Та не те щоб.

— Не те щоб?

— Не було. Багато століть не було нікого. Але зараз я познайомився з жінкою зі школи. Камілла. Мені вона подобається, але я все спаскудив.

— Кохання — той ще покидьок.

— Згоден, — зітхаю я.

— Варто спробувати. Скажи їй, що ти все спаскудив, та поясни чому. Скажи як є. Чесність спрацьовує. Хоча іноді за чесність закривають у дурку, але часом спрацьовує.

— Чесність — покидьок, — кажу я, і вона сміється.

Якийсь час панує тиша. Маріон думає.

— «Правду я кажу не так часто, як хотів би, а так часто, як наважуюся. З роками наважуюся дедалі рідше».

— Це?..

— Так-так, Монтень.

— Ого, тобі і досі він подобається?

— Він уже не такий доречний, але так, подобається. Розумний був чоловік.

— А у тебе що? Був хтось?

— Був. Були. Але мені й самій непогано. Так краще. Я надто все ускладнюю — сам знаєш, це від віку. Взагалі чоловіки мене розчаровують. Монтень казав, що сенс життя в тому, щоб віддавати себе собі самому, тож я над цим працюю. Читаю, малюю, граю на піаніно. Убиваю тисячолітніх стариганів.

— Ти граєш на піаніно?

— Воно відкриває трохи більше можливостей, аніж сопілочка.

— Я теж граю, — це наша перша нормальна розмова відтоді, як ми приїхали з Австралії. — А коли ти проколола губу?

— Років тридцять тому. Тоді таке ще не робив кожен перший.

— Боляче було?

— Та ні. А ти що, засуджуєш мене?

— Я ж твій батько. Хіба це не робота батька? Засуджувати.

— У мене і тату є.

— Та я бачу.

— Є ще одне на плечі. Хочеш подивитися? — вона знімає светра, і я бачу дерево, а під ним напис «Під деревом зеленим». — Зробила на згадку про тебе. Пам’ятаєш, як ти вчив мене її грати?

— Пам’ятаю, — всміхаюсь я.

Маріон ще не оговталася після перельоту, як і я. Отой джетлаг. Мені б хотілося, аби вона лишилася, але вона каже, що від Лондона в неї посилюються панічні атаки, а знову в психічну лікарню вона не хоче. Каже, що на Фетларі, одному з Шетландських островів, є будиночок, де вона жила у 1920-х, і він досі покинутий. Вона хоче туди повернутися. Каже, має трохи грошей та поїде наступних вихідних, після того як я знов вийду на роботу. Я засмучений, але розумію та обіцяю якомога частіше приїжджати.

— На тих островах час не рухається. Я там почуваюся нормальною, бо навколо мене природа, яка ніколи не змінюється. У містах важко, бо тут повсякчас щось відбувається.

Її руки ледь помітно тремтять, думаю, вона зазнала немало жахіть у житті. Жахіть, про які хоче забути. Я думаю про майбутнє — про її та моє. Про майбутнє, у якому таємницю альб от-от буде розкрито — або ми, або Омаї це зробить.

Неможливо знати майбутнє. Новини постійно жахають, так що не можна бути впевненим ні в чому, в цьому і є суть майбутнього: ти не знаєш, що на тебе чекає, і з часом просто до цього звикаєш. До незнання. Не треба намагатися зазирнути на кілька сторінок уперед. Читай ту, що зараз розгорнута.

Авраам сповзає з дивана та човгає на кухню. Маріон підходить та сідає поруч зі мною. Хочеться обійняти її, але я не впевнений, що це обопільне бажання. Аж раптом вона бере мою руку та кладе собі за шию, а головою притуляється мені до плеча. Теж мовчки. Я згадую, як вона так само схиляла голову колись давно, коли їй було десять років. Тоді, тієї ночі, то був кінець всього. А сьогодні це початок.

Час іноді дивує.

Я їду до школи на своєму велосипеді.

Антон виходить із головної будівлі. Він сам, у руках книга, а на голові навушники. Я не бачу здалеку, що саме він читає, але точно бачу книгу. Взагалі, коли я бачу, як хтось читає, мені стає трохи спокійніше за наш світ. Особливо якщо це хтось, кого не чекаєш побачити з книгою. Він піднімає голову, помічає мене та махає рукою.

Мені подобається ця робота. Зараз я не можу придумати для життя кращого застосування, аніж викладання. Бути вчителем — це наче охороняти час та захищати щастя майбутнього світу, формуючи дитячий світогляд. Це не те саме, що грати на лютні для Шекспіра чи джаз у «Ciro», але теж приємно. І в цьому є своя гармонія.

Не знаю, як довго я зможу тут протриматися після того, як про мене всім стане відомо — може, тиждень, місяць чи десять років. Просто не знаю. Та це й не важливо. У житті нічого не буває напевне. Невпевненість — це сутність існування у цьому світі. Мабуть, саме тому іноді хочеться повернути минуле — бо ми точно знаємо, як там було. Чи думаємо, що знаємо. Це наче давно знайома пісня.

Добре думати про минуле.

Філософ Джордж Сантаяна ще у 1905 році сказав, що той, хто не пам’ятає минулого, приречений його повторити. І варто лише відкрити новини, щоб у цьому переконатися: історія моторошно повторюється, і двадцять перше століття стає новою версією двадцятих років. Людство не засвоїло урок.

Можна дивитися в минуле, але повернутися в нього не можна. Я не можу знов повернутися в той ліс, де мені співає мама. Я не можу піти на Ферфілд-роуд та знов зустрітися з Роуз та її сестрою. Я не можу перетнути річку Лондонським мостом та опинитися в Саутворку єлизаветинських часів. Я не можу повернутися в той жахливий будинок на Чепел-стрит та знайти інші слова, які б втішили Роуз. Я не можу знову побачити Маріон тією маленькою дівчинкою. Не можу повернутися в ті часи, коли мапи світу ще не існувало. Не можу піти засніженою вулицею з гарними ліхтарями і вирішити не заходити до доктора Хатчінсона. Не можу повернутися в 1891-й та сказати самому собі не сідати з Аґнес на «Етрурію».

На підвіконня сідає жовта пташка та за хвилину знов зникає. Така вже природа: не можна щось пережити вперше ще раз. Перше кохання, перший поцілунок, перший концерт Чайковського, перший захід сонця на Таїті, перший джаз, перший хот-дог, першу «Криваву Мері». І це нормально. Історія — це вулиця