Костянтин Киріце - Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце

— Не знаю, як я й стримався, — сказав він на закінчення. — Мені хотілося схопити пальцями його носа й стиснути… аж поки він став би такий, як цигарковий папір… То велике його щастя, віслюка!

— А може, то в тебе велике щастя, — охолодила його Лучія.

— Це ти гарно придумав! З Бурідановим віслюком! — похвалив його Дан. — Чудово! Особливо коли він почне розпитувати в місті. Але, щоб ти знав, Урсу, віслюк — це тільки гіпотеза, створена доктором Буріданом у чотирнадцятому сторіччі для обгрунтування «свободи байдужості». Він навів приклад з віслюком, якого однаково доймали і голод, і спрага. Перед ним на однаковій відстані поставили і воду, і поклали сіно. З чого він почне? Свобода байдужості?..

— Я тільки хотів підняти на щит цього Буріданового віслюка, — засвідчив Урсу, — і думав лиш про те, що він втілення тупості. Та хай! Буріданів він чи ні, все одно віслюк залишається віслюком!.. А як у вас справи з апаратом?

Лучії з допомогою Дана, який зараз дуже доброзичливо й захоплено стояв поруч із нею, особливо реагуючи на похвали й враження, вдалося демонтувати, а потім знову скласти апарат. Працювала Лучія, за словами Дана, «як рій бджіл». А пальці її метушилися й дзижчали, «мов оси». На жаль, закінчила вона монтувати апарат дуже пізно. Вони жодного разу навіть не подивилися на годинник, аж поки пригвинтили останню детальку. А коли підняли антену, щоб запустити рацію в роботу, з жахом побачили, що визначений для першого обміну повідомленнями час давно вже минув.

— Запізнилися майже на годину, — повідомила вона Урсу. — Не знаю нічого. Ні що там, у печері, ні навіть чи відремонтований апарат. Мені страшно, чи не вийшла з ладу якась лампа… У-ух!..

— У-ух, а все я! — зажурився Дан. — Проклята та прірва!.. Не могла вона мене проковтнути раніше, ніж це побачив Урсу!..

Потім він підійшов до апарата й почав його гладити:

— Ну, рідненький! Адже ти новонароджений… Скажи що-небудь…

І апарат відповів! Навіть дуже енергійно. Від хвилювання Дан ладен був урятувати його вдруге. І Лучія, і Урсу теж кинулись до рації. Чотирнадцятирічна вчителька аж зашарілася від радості й непомітно заплющила очі, щоб прогнати відчуття пекучого болю. Але за мить згодом зошит розкрився саме на потрібній сторінці, загострений олівець погрозливо проштрикнув повітря, а голос із холодним металом у ньому тоном, що не терпів заперечень, розпорядився:

— Занотовуйте! Кожен! Будемо контролювати донесення!

Вони всі гарячково почали занотовувати дзвінкі чіткі звуки. І враз приймач змовк. Передача черешняків із підземелля закінчилася. Черешняки на сонці скористалися паузою і спробували розшифрувати послання. Але через кілька хвилин вони тільки спантеличено дивилися одне на одного. На їхніх аркушах були якісь дивні цифри та букви:

А З Ц Д Е 4 І В І Д В 9 6 С П О І Д Т Г С І І І 2 А А А І Г 2 З 8 У В Н Л 5 3 Ф С М І І К А Д 4 3 С 5 У О В М І З С І І Б Л К О 6.

— Я не знаю другого шифру, — признався Урсу.

— До нього не підходить жоден шифр, — сказала Лучія. — Це донесення зовсім не піддається розшифруванню. Може, щось сталося в печері…

— А може, переплутався якийсь дротик у апараті? — наважився припустити Дан. — Якась лампа або…

— Якби там щось переплуталось, він не спрацював би зовсім, — відповіла Лучія. — А оскільки апарат функціонує…

— Спробуй ще раз, — попросив Урсу. — Хто знає!

Лучія спробувала. Вона знову передала належний позивний:

«Та-та-ті-ті-та-та-ті-ті-та-та-ті-ті».

Секунда… дві… три… чотири… мовчанка і раптом — дуже чітко сигнал у відповідь:

«Та-та-ті-ті-та-та-ті-ті-та-та-ті-ті».

З їхніх усмішок, з блиску в їхніх очах можна було уявити, який вигляд мали обличчя тих, у печері. Черешняки знову були разом. За допомогою двох апаратів, завдяки радіохвилям, вони об’єднали думки й почуття, надії, радощі й проблеми. Лучія почала записувати. Дан і Урсу забули, що і їм слід копіювати повідомлення. Зате Лучія не забула, але, згнітивши серце, переступивши через себе, вдала, ніби забула, й дозволила їм обом просто втішатися словами, які вони читали в її зошиті:

«УСЕ ЙДЕ ДОБРЕ / МИ ПЕРЕЙШЛИ ДРУГЕ ОЗЕРО / НАБЛИЖАЄМОСЯ ДО МЕТИ / ПИЛЬНО ОБСТЕЖУЙТЕ ОТВОРИ / ПО ЗМОЗІ РОБІТЬ ПРИБЛИЗНІ ВИМІРИ»:

Лучія в свою чергу повідомила, що й на схилі гори програма здійснюється загалом добре. Трьома словами, справді по-телеграфному, Лучія повідомила в печеру про зустріч Урсу з Петрекеску. Кілька секунд пауза, потім знову прийом, і Лучія вільною рукою підсунула Урсу аркуш паперу з дуже коротким змістом:

ПЕТРЕКЕСКУ БУВ САМ?

Урсу згідливо кивнув головою, і Лучія передала. Апарат зацокотів знову:

ТОЧНО? ТОЧНО? ДЕ?

Зошит знову опинився в руках Урсу, але цього разу крем’язень не міг відповісти одним жестом:

— Я не можу сказати з певністю де… Як я в дідька можу визначили для них місце?.. Десь кілометрів за чотири від нас. Біля підніжжя однієї скелі, твоєї скелі, Лучіє, біля шахового коня… Та скеля біля гори, де вхід у печеру. Петрекеску був сам… хоч мені видалася дивною його несподівана поява і дуже швидка.

Лучія одразу передала:

САМ, ХОЧА З’ЯВИВСЯ ДИВНО, РАПТОВО/ ПІД СКЕЛЕЮ БІЛЯ ГОРИ З ПЕЧЕРОЮ.

З печери передали нові запитання:

ВОНИ ДОВГО РОЗМОВЛЯЛИ? ПЕТРЕКЕСКУ КУРИВ?

Урсу двічі кивнув на обоє запитань. Одне ствердне, друге заперечне. Лучія передала.

Останнє слово, яким обмінялися «морок» і «світло», було привітання, яке черешняки прийняли для експедиції:

ЩАСЛИВО!