Енжі Собран - Заміж? Не піду!, Енжі Собран

Глава 41

Здригнувшись, обернулась на крик, та й завмерла перелякано від побаченого.

Не змирившись з відмовою принц, якимось дивом забрався на ергона і тепер, небезпечно балансуючи, і скажено змахуючи розкинутими в сторони руками, в спробах втримати рівновагу, щось голосно і з люттю кричав.

Мене облило хвилею презирства та роздратування, а потім обпалило холодною люттю ... І це були не мої відчуття, але шукати відповіді на запитання, було просто ніколи.

- Заткнись! - закричала я, кидаючись назустріч цьому не дуже обдарованому, який вирішив, що він може керувати магічним звіром, що перевершує його в кілька разів: - Замовкни!

Але розбурханий принц не вгавав, істерично вимагаючи підпорядкування на підставі того, що він кронпринц якогось Пефраука.

Мить, і ергон ожив. Викрутившись, скинув з себе невдалого вершника, розвертаючись в його сторону та видихаючи пар з ніздрів.

- Ні! - закричала вже ергону, під акомпанемент несамовитих, наповнених болем криків.

І коли він повернув до мене голову, відвернувшись від жертви, машинально підняла вгору руки, долонями до ергону:

- Ідіть, повертайтеся в свій світ, якщо ніхто не хоче його вибрати.

«І що ж ти будеш з ним робити? Озирнись, звідси не вибратися без Магіка!» - прогарчав розкотистим басом ергон в моїй голові.

Примружившись, окинув мене вичікувально-зацікавленим поглядом.

- Що-небудь придумаю, - визнаючи його правоту, пробурмотіла я.

«На феніра можеш не розраховувати. Йому ще багато магії потрібно увібрати для повного переродження, а він вже майже висушив тебе».

Страх шпигнув гострою голочкою, незважаючи на те, що я поки не розуміла всієї суті магії та не вміла її використовувати, але й втрачати цей невідомий скарб не хотілося. Ніби мені запропонували віддати шматочок печінки або нирку – начебто і без них жити можна, але все одно вже якось не так.

- Неважливо. Якщо буде потрібно ще - віддам всю, - відповіла я, нітрохи не кривлячи душею. - Мені не шкода.

«Дурна. Віддавати все неможна - вигориш. А деякі й зовсім не варті таких жертв. Ось спалив би я цього майбутнього правителя і народ Пефраука, напевно, сказав би мені «спасибі».

«Не факт. Його смерть, може занурити країну в хаос. І не одну. Та й він вже отримав досить болючий урок», - подумки вивалила заперечення, що спливали на думку.

«Думаєш, досить?» - скептично глянув на все ще катається по землі принца ергон.

«Життя розсудить», - філософськи зауважила я, гасячи порив кинутися та оцінити рани.

З тривогою прибрала руки принца від обличчя. Пар звичайно справа страшна, але не настільки ж, щоб кілька хвилин кидатися верещачи від болю. Та й регенерація у правителів гарна.

«Не арх - ганчірка. Тільки й може, що зубочисткою своєї махати», - презирливо пирхнув ергон, опльовуючи принца.

Промовчала. Та й що я могла відповісти? Лише дивитися, як крутиться принц, немов вуж на сковорідці, не роблячи спроб наблизитися. Я не самовбивця, щоб вставати під обпалюючу пару. А раптом там не тільки пар з ніздрів, що широко роздуваються, а й полум'я з рота?

«Правильно мислиш, дівчинка», - розсміявся ергон, легко читаючи мої думки.

Тут всі менталісти або тільки мені так щастить, що всі без дозволу лізуть в голову?

Ергон гурчачи розсміявся:

«Це ти.... Як це ти сказала? Менталіст. Ти читаєш мої думки, і ти мені транслюєш свої, а не навпаки. Хто вас вчить, недотеп?».

«Ніхто», - зізналася я, згадуючи про те, що ще кілька днів тому могла тільки мріяти про магічні здібності.

«Он воно як, - задумливо пробурмотів ергон. - Що ж, принцеса, буде потрібна допомога - назви моє ім'я».

«Ім'я? Але ти не відрекомендувався!».

«Ти знаєш», - розреготався ергон, злітаючи та обдаючи мене теплим вітерцем.

Мені здалося чи цей позер махнув мені крилом?

Під шум й шурхіт злітаючих крил, кинулася до принцу, що все ще крутився від болю.

- Ти як? - запитала, віднімаючи його руки від обпаленого обличчя та страхаючись побачити страшні опіки. Але нічого не було, навіть шкіра не почервоніла. Це така майстерня ілюзія?

Всі мої запитання потонули в гнівному шипінні вмираючого, що бадьоро підскочив та накинувся:

- Як ти посмів відпустити мого ергона?! Він повинен був стати моїм, а ти... Ти з ним розмовляв, я бачив, - на мене націлився звинувачуючий палець розбещеного хлопчака: - Ти повинен був підкорити його мені! Мені, принцу-спадкоємцю Пефраука!

Хмикнула, встаючи, трохи очманівши від цього кричущого нахабства. Ех, напевно, потрібно було дозволити його трохи підсмажити. Дивишся, порозумнішав би.

«Я ж казав», - долетів рокочучий сміх ергона.                                                   

Обернулася на всі боки, але нікого не побачила.

- Фенір мій! - раптом закричав цей недоумок та зі швидкістю гірського козла рвонув до мого пташеняти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍