Майкл МакКланг - Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг

class="p"> -- Більшість людей помирає, -- сказала я. – Тоді так чи інакше все вирішується.

-- Не обов‘язково. Знаєш, є дуже старі душі, що блукають світом. А потойбічне життя – не безпомилкова система. Візьмемо, для прикладу, твого друга, мага. Не дивлячись на те, що він швидше хороша людина, йому судилося неприємне потойбічне життя.

-- Хто ти?

-- Для когось, хто так добре обізнаний з найбільш інтимними частинами моєї анатомії, як ти, це повинно бути очевидним, -- він посміхався, поки я намагалася розгадати сенс його слів. Я кинула це. В мене були більш важливі питання.

-- Отже, це моє потойбічне життя? Якщо це рай, то міг би бути й кращим. Якщо пекло, то я легко відбулася.

-- Ні те, ні друге. Ти, можна так сказати, провалилася крізь тріщини.

-- Ой. І що тепер робити?

-- Повертайся, Амро. Повертайся в своє тіло, повертайся до свого життя. Світ ще не закінчив з тобою, а ти зі світом. Потойбічне життя може почекати.

-- Вкажи мені шлях, -- сказала я.

-- Просто обернися.

Я обернулася, переді мною були двері, дуже схожі на розриви, які робив Та-Агот. Через них я побачила Хольгрена. Був день, він не спав, пригортав моє нерухоме тіло до грудей. По його щоках текли сльози.

-- Що ж, йди, -- сказав старий. Але коли я рушила до дверей, він погукав мене.

-- Ще одна річ, Амро: Відтепер трохи обережніше обирай, кого згадуєш у своїй лайці. Ніколи невідомо, хто слухає. – Він ще раз посміхнувся і зник.

Я пройшла крізь двері й опинилася в обіймах Хольгрена.

Я не могла уявити для себе кращого місця.

 

…і все, що трапилося потім

Ми залишилися на краю озера, надто побиті душею і тілом, щоб негайно вирушати у дорогу додому і надто поглинені одне одним, щоб перейматися світом і майбутнім. Ми говорили і робили те, що говорять і роблять коханці, і вам не потрібно знати подробиці. Ми були живими і мали одне одного. Ми перемогли.

На зиму ми стали табором у запилених кам‘яних залах Полум‘я. Зимові бурі засипали землю і заморозили озеро. Якби ми вирушили в подорож, шлях був би важким. Я була набагато слабшою, ніж мені б цього хотілося. Моє тіло, свідоме того, що загроза неминучого знищення минула, просто відмовлялося зносити труднощі. Хольгрен здивував мене своїм вмінням ставити пастки і здобувати їжу. Якби я застряла в Таготі з ним, то мені б велося там набагато краще.

Одного вечора, коли ми їли кролика з аррорутом, Хольгрен розповів мені про прийняте ним рішення.

-- Я більше ніколи не буду використовувати чари.

-- Що? Чому?

-- Як я вже казав, мені це давно не подобалося. А коли я скривдив тебе…

-- Це був не ти, Хольгрене. Це був Король Тіней.

-- Не має значення. Я зав‘язую з чарами.

Я обійняла його.

-- Гаразд. Якщо ти дійсно цього хочеш. Але що ти тоді робитимеш?

-- Я впевнений, щось підвернеться. Спочатку, давай повернемося додому. На все свій час.

Я чудово відпочила, тоді з‘явився неспокій, перш ніж зима була готова уступити дорогу весні. Я провела багато часу блукаючи, рознюхуючи. Зрештою мої мандри привели мене в кімнату Короля-Чарівника.

 

Його труп лежав, розкладаючись, в коридорі. Те, що так довго тримало його при житті, нарешті вичерпалося. Не думаю, що він був проти. Впевнена, що ні.

Привиди його хордуна також зникли, за що я була вдячна.

Свою велику знахідку я зробила за оббитими бронзою подвійними дверима в дальньому кінці кімнати. Я ніколи не бачила стільки золота в одному місці, за винятком золотого купола Табернакля в Таготі. Воно лежало купами на підлозі, карбовані монети з подобою Короля-Чарівника з обох боків. Видно, в його королівстві монету не підкидували.

Коли настала весна, ми взяли з собою достатньо, щоб вистачило на кілька життів, що мене незмірно тішило. Що мене зовсім не тішило, то це напрямок, в якому ми вирушили – назад в Тагот. Я більше не хотіла бачити це місто. Хольгрен вказав мені на факт, що або місяць по знайомій території до місця, де він міг відчинити портал, або пів року по незнайомій місцевості, весь час в пошуках їжі. Неохоче я погодилася.

Одного вітряного дня ранньою весною, ми залишили зали Полум‘я і без пригод повернулися в Тагот. Коли, через двадцять сім днів, ми прибули, місто знов перетворилося в покинуті руїни. Думаю, воно загинуло разом з Та-Аготом. Принаймні смертельні землі були знищені.

Коли ми прибули, було вже темно. Ми стали табором на ніч, а наступного дня Хольгрен відчинив портал додому.

 

Буррісси випродали всі мої манатки в рахунок боргу. Не скажу, що я їх виню; як не крути, мене не було майже рік. Хіба вони повинні були зберігати мої манатки в надії, що я знову з‘явлюся? Все одно, було боляче, що в мене не залишилося нічого свого.

Було кілька предметів, що мали сентиментальну цінність, за якими я гірко шкодувала – гребінь з панцира черепахи, що належав моїй мамі, перший набір відмичок, які подарував мені Арно, і кілька пляшок Гол- Шена Лорда Морно.

Хольгрен теж став бездомним. Приблизно в той час, коли ми вперше зустріли тіньовиків, верхньою частиною міста пронеслася пожежа, знищуючи квартал за кварталом багатоквартирні будинки, хатини і халупи. Шепотіли, що сам Морно наказав влаштувати пожежу, або принаймні не надто поспішав потушити її. Але факт, що такі нетрі, як Гайворонник, досі стояли, для мене спростував ці версії.

Піднявся бунт, який придушили аркебузири Морно, коли натовп спробував взяти штурмом особняк губернатора. Так чи інакше, багато найбідніших районів Люсерніса перетворилися в