Террі Пратчетт - Батько Вепр, Террі Пратчетт

й став чарівником, а ще вона гадала, що довгі кучері на п’ятирічному хлопчику — те, що треба.

Це була зона полювання Ронні Дженкса.

Доросла пам’ять і розуміння говорили, що Ронні був просто дурнуватим семирічним хуліганом з м’язами замість мозку. Однак дитячі очі, що були набагато точнішими, боялися його як сили природи, схожої на землетрус з однією забитою соплями ніздрею, подряпаними колінами, стиснутими кулаками й п’ятьма клітинами мозку, переважно зосередженими на церебральному бурчанні.

О боги. Саме за цим деревом завжди ховався Ронні. Воно було саме таким великим і грізним, яким він його запам’ятав.

Але... якщо хтось і знав, як він тут опинився, то це були боги. Він, можливо, усе ще досить худорлявий, але значно більший за малого Ронні Дженкса. Як би він хотів надавати стусанів цьому негіднику!

Тут раптом тінь заслонила сонце, й він зрозумів, що знову має кучері.

Часначай задумливо подивився на двері.

— Думаю, варто їх відчинити, — сказав він, — після всього того, що ми зробили...

— Ти хочеш керувати дітьми за допомогою зубів, — сказала Сюзен.

— Якщо висловлюватися таким чином, звучить доволі дивно, визнаю, — сказав Часначай. — Але це всього лише симпатична магія. Як гадаєш, твій дідусь спробує тебе врятувати? Ні... сумніваюся, що він зможе. Не тут. Напевно, шлях сюди для нього закритий. Тому він послав тебе?

— Однозначно ні! Він... — Сюзен замовкла. «Ага, послав, — сказала вона собі, почуваючись дурепою. Без сумніву, послав. Він багато чого дізнався про людей, і був досить розумним як на ходячого скелета...

Але... наскільки розумним є Часначай? Можливо, надто захоплений своєю геніальністю, щоб усвідомити, якщо Смерть...» — вона швиденько потамувала цю думку на випадок, що Часначай зможе прочитати це в її очах.

— Сумніваюся, що він спробує, — сказала вона. — Він не такий розумний, як ти, пане Часначаю.

— Часу-не-чай, — автоматично виправив Часначай. — Дуже шкода.

— Гадаєш, тобі вдасться просто так вийти сухим із води?

— Ой лишенько! Вперше чую, щоб люди насправді ставили такі питання, — раптом Часначай максимально наблизився до Сюзен — Я вже вийшов. Батька Вепра більше не існує. І це лише початок. Звісно, ми продовжуватимемо збирати зуби. Наші можливості...

Десь удалині пролунав гуркіт, наче зійшла лавина. Банджо, що дотепер спокійно дрімав, прокинувся, і це спричинило тремтіння його нижніх схилів. Величезні руки, які лежали на колінах, почали стискатися в кулаки.

— Шо-шо? — перепитав він.

Часначай зупинився і на мить навіть здивувався.

— Ти про що?

— Ти сказав, шо Батька Вепра більше не існує, — сказав Банджо й устав, наче гірський хребет, що виріс на стику двох континентів. Його руки залишалися на рівні колін.

Часначай витріщився на нього, а тоді зиркнув на Середнього Дейва.

— Він узагалі знає, за що ми тут взялися? — запитав він. — Ти йому сказав?

Середній Дейв знизав плечима.

— Батько Вепр повинен бути, — сказав Банджо. — Батько Вепр завжди існував.

Сюзен опустила очі. Білим мармуром поповзли сірі плями. Вона стояла в одній із цих сірих плям. Банджо теж. Навколо Часначая підстрибували та вилися цятки, неначе оси над банкою варення.

«Вони щось шукають», — подумала вона.

— Ти ж не віриш у Батька Вепра? — запитав Часначай. — Такий великий хлопчик...

— Вірю, — відказав Банджо. — То шо значить «Батька Вепра більше не існує»?

Часначай тицьнув пальцем у бік Сюзен.

— Це зробила вона, — сказав він. — Вона його вбила.

Така безтурботна наглість її шокувала.

— Ні! — скрикнула вона. — Він...

— Вбила!

— Не вбивала!

— Вбила!

Величезна лиса голова Банджо повернулася до дівчини.

— То шо з Батьком Вепром? — запитав він.

— Сумніваюся, що він мертвий, — сказала Сюзен. — Але через Часначая дуже сильно захворів...

— Яка різниця? — скрикнув Часначай і, танцюючи, позадкував. — Коли все закінчиться, Банджо, ти матимеш стільки подарунків, скільки забажаєш. Повір мені!

— Батько Вепр повинен бути, — прогримів Банджо. — Інакше не буде Вепроночі.

— Це всього лише ще одне свято сонця, — сказав Часначай. — Воно...

Середній Дейв підвівся. Одну руку він поклав на руків’я меча.

— Ми йдемо, Часначаю, — сказав він. — Я і Банджо йдемо геть. Мені це все не подобається. Я нічого не маю проти грабунку чи крадіжки, але це — нечесно. Банджо! Пішли негайно!

— То шо значить «Батька Вепра більше не існує»? — повторив Банджо.

Часначай указав пальцем на Сюзен.

— Схопи її, Банджо. В усьому винна вона!

Банджо зробив кілька кроків у напрямку Сюзен, а тоді зупинився.

— Наша мама казала, шо дівчат бити не можна, — пробурчав він. — Не можна тягнути за волосся...

Часначай закотив своє нормальне око.

Сірість довкола нього, здавалося, уже кипіла, рухаючись слідом за його ногами. Навколо Банджо відбувалося те саме.

«Шукають, — подумала Сюзен.— Як сюди пробратися».

— Схоже, я зрозуміла, хто ти такий, Часначаю, — сказала вона тим самим солодким голоском, яким розмовляла з Банджо. — Схибнута дитина, якої всі бояться?

— Банджо? — гаркнув Часначай. — Я сказав, схопи її...

— Наша мама казала...

— Легко збуджувався і постійно хихотів — навіть хулігани тебе не чіпали, інакше ти божеволів, починав кусатися і копатися, — продовжувала Сюзен. — Дитина, яка не бачила різниці: кинути в кота камінь чи підпалити його.

Вона зраділа, побачивши його роздратований погляд.

— Замовкни! — крикнув він.

— Закладаюся, ніхто не хотів з тобою гратися, — сказала Сюзен. — Дитина без жодного друга. Діти відчувають, що з такими, як ти, щось негаразд, навіть якщо не можуть підібрати правильних слів...

— Я сказав, замовкни! Схопи її, Банджо!

Ось воно. Сюзен почула це в його голосі. Легке тремтіння, якого раніше не було.

— Маленький хлопчик, — продовжила вона, спостерігаючи за його реакцією, — який зазирав під плаття лялькам...

— Неправда!

Банджо помітно занепокоївся.

— Наша мама казала...

— До дідька вашу маму! — гаркнув Часначай.

Задзвеніла сталь — це Середній Дейв витягнув свій меч.

— Що ти сказав про нашу маму? — прошепотів він.

«Тепер йому доведеться концентруватися відразу на трьох», — подумала Сюзен.

— Б’юся об заклад, з тобою ніхто не хотів бавитися, — повторила вона. — Упевнена, деякі речі дорослим доводилося приховувати.

— Банджо! Роби, що тобі наказують! — прокричав Часначай.

Страхітливий