Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 3, Анджей Збих

тебе це все одно не мине. — І додав: — Я шкодую, що не впіймав групенфюрера Вольфа, але те, що не вдалося мені, вдасться комусь іншому.

— Ви ніколи його не впіймаєте, — заявив Ворміц.

Клосс сів на скриньку спиною до вікна. Він поводився так, ніби не було небезпеки, ніби він не знав, що ось-ось має загинути. Чи вдасться йому трохи позволікати час?

— Ви що — хочете відразу мене застрелити, — запитав Клосс, — чи волієте поговорити? Я міг би розповісти вам дещо цікаве.

— Нас ніщо не цікавить, — перебив його Бруннер. — Ти не викрутишся.

— Може, розповісти про тебе що-небудь, Бруннер?

— Дурниці! — обізвався Олерс. — Хіба що американці раптом забажають співробітничати з польською розвідкою. Тільки це мене дивує.

— Чи непокоїть? — запитав Клосс. Він говорив повільно, уважно дивлячись на них. — Пам’ятайте, що моя смерть нікого не вбереже від покарання і що ви не врятуєте Вольфа.

— А може, сказати йому, де Вольф? — несподівано запитав Фаренвірст. — Це вже така традиція. Ті, що вмирають, усе взнають перед смертю.

— Не треба, — буркнув Ворміц.

Клосс дивився на них: вони стояли один поруч одного — Ворміц, Олерс, фон Люебоф, Фаренвірст — і раптом він усе зрозумів. Пізно зрозумів.

— Гансе, — шепнув Бруннер, схиляючись над ним, — ти все пригадуєш? Підсумував наші рахунки? І те місто над Віслою? І твою кузину Едиту? І Кольберг? Кінець, Гансе.

Бруннер переживав свій великий день, свій тріумф.

— Стріляй, Бруннер! — крикнув Клосс. Раптом він схилився і, перш ніж той встиг зорієнтуватись, спритним ударом вибив у Бруннера з рук пістолет.

Усе, що сталося потім, тривало лише кілька секунд. Потужний удар звалив Бруннера на підлогу, чотири гестапівці кинулися до Клосса, але в руці у нього вже була зброя. Швидким рухом він зірвав ганчірку з віконця і відходив до дверей, тримаючи їх на мушці, а вони приступали до нього, готові на все, нестямні з люті, ладні вбити навіть ціною власної смерті. Клосс зняв глушник і натиснув на курок. Він вистрелив у вікно, потім над їхніми головами, спиною штовхнув двері горища і з’їхав сходами вниз, в останню мить ухопивши дерев’яні поруччя. У таборі сирена вже вила на сполох. На подвір’ї пролунав крик американських жандармів, потім тупіт людей, що бігли сходами. За мить тут і Карпинський буде зі своїми жандармами, але Клосс не мав наміру ні розмовляти зараз з американцем, ні лишатись у таборі. Він знав те, що хотів знати. Клосс виконав своє доручення.

Коли військова поліція вибігла на коридор останнього поверху, Клосс сховався в темній ніші під сходами на горищі і притулився до стінки. Жандарми на чолі з Робертсом і Карпинським вбігали нагору. Клосс трошки перечекав, потім пішов уперед темним коридором і вниз сходами, за якими ніхто не стежив.

“Будинок їм треба було оточити, — подумав Клосс. — Я про всяк випадок наказав би перекрити усі входи”.

Клосс опинився на спорожнілому подвір’ї. Прожектори — мабуть, за сигналом тривоги — освітлювали дротяну огорожу й ворота табору. Але будинок комендатури був темний, лише в кількох вікнах на другому поверсі горіло світло. Як утекти? І це під час тривоги? Клосс уважно оглянув комендатуру: в дверях стояв солдат, але одне темне вікно на першому поверсі було відчинене. Клосс обійшов довкола будинку й, не вагаючись, не маючи ще плану, стрибнув через вікно всередину. Найризикованіші ідеї народжувались у нього тоді, коли становище було особливо складним. Клосс знав, де містяться кабінети Робертса й Карпинського. Як він і припускав, двері були відчинені. “Вони квапилися”, — подумав Клосс. На вішалці біля дверей висів американський плащ і кашкет. Це було те, що він шукав.

За кілька хвилин він знову йшов подвір’ям. Панував уже спокій, лише по дротяній огорожі безперервно ковзало світло прожекторів. Клосс в американському плащі та кашкеті повільною, спокійною ходою підійшов до брами, зупинився неподалік вартового, закурив цигарку. Потім, не пришвидшуючи ходи, пройшов через ворота, недбало віддавши честь виструнченому військовому поліцейському. Він був вільний. До Лаби — вісімдесят кілометрів.

Тим часом на горищі чотири гестапівці й Бруннер стояли під стіною, освітлені променями електричних ліхтариків. Капітан Робертс без кашкета й без плаща, зі зброєю в руках, допитувався:

— Кажіть, хто стріляв?

У відповідь — мовчання. Перелякані гестапівці дивилися на американців, нічого не розуміючи.

— Де зброя? — кричав Робертс.

— Адже ви знаєте, — шепнув нарешті Ворміц.

— Не клейте дурнів! — Робертс втратив самовладання. — Відповідайте на запитання! У кого є зброя?

— Зброю забрав пан гауптман Клосс, — сказав Олерс, намагаючись вимовляти це прізвище з належною повагою.

Робертс подивився на Карпинського, що стояв поруч, ніби хотів сказати: “Бачиш, що ти накоїв!”

— Пан гауптман Клосс, — повторив Ворміц, — адже ви знаєте.

— Де він? — крикнув Робертс.

Гестапівці справді нічого не розуміли.

— Він вийшов, — озвався нарешті Олерс. — Чого ви нас про це питаєте?

Робертс підійшов до Бруннера.

— А тебе як звати? — запитав він. — Я тебе не знаю.

Бруннер знав, що вже нема рації приховувати справжнє прізвище.

— Штурмбанфюрер Бруннер, — відрапортував він.

— Он воно що! А може, групенфюрер Вольф?

— Ні! — крикнув Бруннер. — Ні! Запитайте, врешті, Клосса,

— Ми і його запитаємо, — сказав Карпинський, — але спочатку ти усе нам розповіси.

— Мені нічого сказати, — мовив Бруннер. — Я виконував наказ. Адже я не вбив Клосса.

Тепер американці нічого не розуміли. Вони дивилися на Бруннера, мов на причинного.

10

Одного дня опівдні до табору приїхав особисто генерал Гарріс. Робертс і Карпинський чекали вже перед дверима комендатури. Гарріс — кремезний чоловік, з обличчям, що скидалося на морду бульдога, — привітався з ними мовчки.

— Все готове? — буркнув він.

— Так точно, — запевнив його Робертс.

Вони увійшли до великого залу, де колись була якась наукова лабораторія. Під стіною ще стояла дошка, а посеред кімнати — великий стіл. Луїс приготував прийом із вправністю шинкаря з Техасу. Гарріс уважно роздивився напої, навіть підняв якусь пляшку, налив з неї трохи в чарку, скуштував.

— Гаразд, — сказав він. — Вони ось-ось приїдуть. Сідайте, панове, — наказав він. — Штаб нашої армії висловив згоду на приїзд двох офіцерів з їхньої місії з-за Лаби. Вони твердять, що групенфюрер Вольф, якого ми обіцяли їм видати, перебуває тут, у цьому таборі.

— Я нічого про це не знаю, — сказав Робертс. — Ми також шукали Вольфа, але, на жаль, даремно.

Гарріс холодно дивився на них.

— Я невдоволений вами, — кинув він. — Ви дали себе ошукати, як немовлята.

— Я зробив усе, щоб знайти Вольфа, — сказав Карпинський.

Гарріс махнув рукою.

— Не про те мова, — гаркнув він. — Це скандал, — загорлав генерал, втративши несподівано спокій, — що вони впізнали людину, яка перебуває в