Юрій Михайлович Мушкетик - Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик

постановою секретаріату ЦК ЛКСМУ. (Не пам’ятаю процедури увільнення – секретаріату, бюро – звіялося в імлі часу. Не пам’ятаю тих грізних звинувачень, погроз, з ними виступали також редактори інших комсомольських видань, перед завжди вів Б. Чалий.)

Уже я років два не працював, як мене покликали в протокольний відділ ЦК ВЛКСМУ. Дівчата, трохи ніяковіючи, мені сказали: «Тут ось дві догани, чомусь вам тоді не вручили, заберіть». «Нехай вони вам».

Постанова була довга, на мене навісили всі наявні «ізми». Я розумів, що постанова узгоджена в ЦК КПУ, напевне, й продиктована звідти, отже, просити, аби мене відпустили по моїй заяві марна справа. Щоправда, спробував поткнутися до колишнього однокурсника по університету, завідувача відділу пропаганди та агітації ЦК КПУ З. Орла, але він не захотів зі мною розмовляти. Натомість наді мною ще й позбиткувалися. Ясна річ, після постанови комсомольського секретаріату я перестав ходити на роботу, проте за два дні мені подзвонили з якогось відділу ЦК КПУ й пригрозили: мовляв, ви кидаєте виклик, ви мусите сидіти в редакції до постанови бюро ЦК ЛКСМУ. Постанова з’явилася днів за десять. Мене також вивели з редколегії й зняли з партійного обліку парторганізації редакції. Не вельми то весела справа – опинитися навіть у такій ізоляції. Телефон вдома замовк, виявився майже непотрібним. Друзі не з’являлися. І не те, щоб всі так вже перелякалися контактувати з опальним колишнім редактором. Усіляким догідникам, які прагнули надрукуватися в журналі, я став непотрібним, багатьом знайомим – нецікавим. Стало важко друкуватися самому. Редактори часописів викреслювали зі статей, навіть з переліку, моє прізвище. Приїхав додому, до батьків. Йдемо з батьком вулицею. Стоїть гурт односельців. Вітаємось, стаємо. І тут один шибздик, фізрук школи, голосно:

– Так що, Юрко, тебе зсадили з редактора за націоналізм. Добре, що ще не посадили.

Як то було слухати моєму батькові.

Певне уявлення про моє тодішнє життя можна скласти ось з такої цитати з книги помічника В. В. Щербицького Володимира Врублевського «Владимир Щербицкий: правда и вымысел». «Однажды мне позвонил министр иностранных дел… Г. Г. Шевель и с возмущением сказал: “Надо заступиться за Мушкетика: еще в бытность его редактором молодежного журнала писателя стали обвинять в национализме, а сейчас просто не дают печататься. Теперь главным становится не талант человека, а симпатия или антипатия Маланчука. Да и пора прекратить составление «черных списков»”. Неужели это безобразие творится с ведома Владимира Васильевича?»

Але оця моя самотність, певна ізольованість мали й свою позитивну сторону. Я тоді неначе протистояв усьому облудному, ницому, дрібному, що є в світі, протистояв самому світові – так мені іноді здавалося. І як же мені працювалося… Як працювалося! Саме тоді я написав, без найменшої надії на друк (я й не подавав його до друку) свій найбільший, найпотужніший роман «Яса». Він пролежав у шухляді понад п’ятнадцять років. І написав найглибші з психологічного боку речі – повісті «Біль», «Старий у задумі»; роман «Біла тінь». «Біла тінь», опублікована у «Вітчизні» з деякою редакційною правкою, одразу підпала під критичний обстріл. Як ідейно хибний, оцінив твір у статті, надрукованій у журналі «Комуніст України», Шамота, в ряді видань виступив Лазар Санов, пропустили роман через барабан у Спілці письменників на спільному засіданні секцій прози та критики, щоправда, зібрання було не вельми людне, але в пресі повідомили: «громадськість засудила» ідейно хибний роман Ю. Мушкетика. Роман «застряв» одразу в двох видавництвах – у «Дніпрі» в серії «Романи та повісті» і в «Українському письменнику», набір був розсипаний. Зате був опублікований у «Дружбе народов», «Советском писателе», «Художественной литературе», литовською, чеською іншими мовами, уривки з роману та статті про нього друкувалися в «Литературной газете». Відтак пообгризуваний вийшов і в нас. Либонь, на необізнаного читача я міг би напустити туману, й він подумав би, що «Біла тінь» – супергострий роман. Але це не так. По-справжньому гострим (хоч, гадаю, не вельми досконалим художньо) був інший роман, опублікований перед самим моїм звільненням з роботи, – «Останній острів». Останні острови – то острови нашої національної культури, мови, про це там так і сказано – майже відкритим текстом. Але він минув мені безкарно, просто, промайнув, ніким непомічений. Щоправда, вже пізніше один високий партійний чиновник, а також один спілчанський керівник кілька разів насварювалися: «Ви шануйтеся. Ми не забули ваші “Останні острови”». Але й по тому. А роман «Біла тінь» просто психологічний роман, де аналіз людини – на рівні мікронів. У той час мені найкраще й писалися людські стани: як людина переживає ту чи ту подію, ситуацію, про що думає. Я сідав і писав по сорок-п’ятдесят сторінок отаких внутрішніх монологів, роздумів; розумів, це – задовго, затягнено, нудно, але писав, бо писалося, а вже потім скорочував ті місця до десяти – п’яти сторінок. І, гадаю, що саме тоді я найбільше був письменником і людиною. Мабуть, мені не треба було погоджуватися на роботу в секретаріаті СПУ в 1979 році. Одначе це була ніби сатисфакція… І трохи манило… Людина слабка. Прикликав мене до тієї роботи Павло Загребельний, обраний першим секретарем Спілки, він хотів мати працьовитих помічників, і наполіг, і вмовив Щербицького, який, як мені розповідали, кілька разів читав та перечитував оту постанову ЦК ЛКСМУ на моє звільнення.

Назагал, не вважаю всі роки роботи в «Дніпрі» потраченими марно. Ми таки дещо робили, відкрили дорогу багатьом молодим, і сам я осягнув чимало в плані знайомства з живим літературним процесом, специфікою роботи журналіста, друкарством, працею в колективі. Хорошому колективі. Хочу ще дописати, як я вибирався з ідеологічної ями, в яку попав.

Треба було жити, годувати сім’ю, писати. Я знав, що мене друкувати не будуть, бо навіть з оглядових статей критика викреслювала моє прізвище. І тоді я задумав написати книжку… з кібернетики. Я читав багато науково-популярних журналів: «Наука и жизнь», «Химия и жизнь», «Техника молодежи», «Наука и техника» та ін. Точніше, не з кібернетики, а про тодішнього короля кібернетики CPCP – Віктора Михайловича Глушкова. Він – депутат Верховної Ради СРСР, член ЦК KПPC, академік і, казали, навіть вхожий до Брежнєва. Не осміляться не друкувати, а то й нацькую на них самого Глушкова. З ним я був знайомий раніше. Писати було нелегко, Глушков вельми зайнятий. Врешті домовились – поїхали разом у санаторій. Книжка вийшла. А оскільки так, це й для інших – Мушкетика друкують.

І намислив я інший шлях: написати нарис у «Правду», там не знають, що я крамольний, подивляться у довідник – член Спілки письменників СРСР. Не буде похвальбою – нарис я написав гарний, оригінальний. Я знав колгосп на Чернігівщині, в ньому двадцять Героїв Праці, а