Юрій Михайлович Мушкетик - Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик

пізніше, коли я працював головою Спілки письменників і ми поновили в Спілці на засіданні президії Віктора Некрасова, мені додому зателефонував партійний функціонер. «Правда, що ви сьогодні поновили в Спілці Віктора Некрасова?» «Правда». Після тривалого мовчання: «Що ви наробили!.. Ви навіть не уявляєте, що ви наробили!». І поклав слухавку. А я сидів ошелешений. Я знав, що поновлення в Спілці Некрасова не сподобається «нашим сусідам» – ЦК КПУ містився поруч. Але – «що ви наробили!» Стало млосно. А що, як я справді не знаю чогось такого. Ну, може, там, за кордоном, Некрасов опублікував щось проти українства, щось проти всієї Спілки? І – безліч інших думок…

Отож процес творення журналу складався з багатьох векторів, чинників. До того ж це було життя, звичайне людське життя, кожного працівника зокрема і всього колективу гуртом. Кожній людині відміряно її шлях, й відповідно – на кожному відтинку радощів, смутку та печалі. Відчуття молодості, власної сили буяють у грудях, кличуть до веселощів, жартів.

…Одного разу наша кур’єр, повернувшись з пошти, сказала, що на «Дніпро» прийшла бандероль такою вагою, що вона її не може донести. Пішли двоє співробітників і принесли важку фанерну скриньку, забиту міцно-преміцно. Дістали в двірника ломика й відкурбачили її. Наверху в двох папках лежав віршований роман, «“Ревнивая”, книга первая». Розпочинався роман так:

На столе стоит бутылка,

А в бутылке той наливка,

Знать бутылка та полна,

Аж от горлышка до дна.

А далі, на сюжет «Ой не ходи Грицю», йшла оповідь, як ланкова з безнадійної любові отруїла тракториста. Не згірш, ніж з доробку дніпрянських графоманів попередніх років:

…Колгосп, колгосп, аж серце відпочине,

Колгосп на нашій Україні, неначе писанка.

І цвітуть сади, біліють хати, а на горі кінотіятер…

Широколистяні тополі, а там і луг, і степ, і сама партія більшовиків витає над селом. Нижче – два добрячі шматки сала. Ще нижче – кільце доброї домашньої ковбаси, яка трішки підцвіла в дорозі, але годилася до вжитку. У листі автор «Ревнивой», як і кожен інший дописувач, запитував:

«Ну як?». Хлопці відповіли йому так: «Зверху – погано. Далі – краще. У кінці – зовсім гарно. Любимо ковбик. Шліть книгу вторую».

З безлічі жартів, розіграшів, комічних ситуацій розповім про одну подію. Щороку бюджетом виділялося кілька тисяч карбованців на агітаційну, передплатну кампанію. Але використати їх можна було тільки по перерахунку, ми не знали, як до тих грошей приступитися, й вони завжди пропадали. І ось одного разу знайшли рішення: зробити агітпереліт по Україні. Зафрахтувати в «Аерофлоту» літак, розрекламувати цю акцію в пресі, провести по великих містах конференції, зустрічі з читачами. Ентузіазм гойдав хмари в небі. Зголосилося багато поважних авторів. Але коли дійшло до вильоту… Той занедужав, той закінчує книжку, до того їдуть гості. Довелося збирати команду авральним способом. То була «могутня» команда – дюжина запеклих пияків. Очолив її мій тодішній заступник, міцно збратаний з чаркою чоловік; коли він звертався на роботі до мене, завжди затуляв долонею рота (аби мене не збив з ніг запах перегару), й казав: «Зуб болить». Особливою «знахідкою» агітперелітної бригади став Кавтаранг – старий більшовик, який «на власні очі бачив Леніна», його нам порекомендував ЦК ЛКСМУ.

Розпочався переліт з того, що… не розпочався. Агітбригада споїла команду літака, й вони всі разом два дні не могли піднятися в повітря. Потім таки якось злетіли, літачок почало гойдати, він провалювався в повітряні ями. Першим не витримав Кавтаранг, якийсь час він гикав, а далі притьма кинувся в гальюн, що в самому хвості літака; Кавтаранга вагою понад сто кілограмів жбурнуло в один бік, у другий, всі агітперелітники перелякалися за нього, кинулися йому на поміч, також у хвіст літака, збилися до купи, літачок заревів і спрямувався пропелером у голубий зеніт. Другий пілот виповз із кабіни: «Назад, літак загробите». Так повторювалося кілька разів. Залетіли до Черкас. Пішли в обком партії (їх спочатку не пускали, але заступник редактора багатозначно сказав: «Це – зі мною») до секретаря обкому, дружно дихнули таким густим перегаром, що той закрутив головою, замахав руками, неначе млинком: «У нас дуже важлива нарада, всі зайняті, летіть далі».

Політ тривав ще кілька днів. У Дніпропетровську виявили, що грошей, добових, готельних та всіх інших лишилося – кіт наплакав. І немає чого ні їсти, ні пити. У запасі – двоє кілець ковбаси й жодного шматочка хліба. Хтось подзвонив своєму товаришу в Кривому Розі, й той сказав, що тільки вчора вигнав два гендзюри самогону. Перелетіли туди. Подзвонили володарю двох сулій самогону – його не виявилося вдома. Василь Діденко тужно запропонував: «У мене тут кохана, ходімо до неї, пожартуємо… І я каші поїм». Нікому не схотілося жартувати, повкладалися спати й пробудилися посеред ночі від якогось джв’якання, здавалося, хтось брьохає по калюжах. Засвітили світло, Василь Діденко, котрий повернувся з гостини від коханої, з дитинною усмішкою доїхав друге кільце ковбаси. Кохана каші не дала.

Останнім пунктом агітперельоту стала Одеса. Потинялися кілька днів по місту, випросили щось із харчів у Одеському будинку творчості, й вернулися на аеродром… Хоч літака продавай. Вирішили летіти додому.

Можливо, я не швидко довідався б про всі перипетії героїчного агітперельоту, якби не випадок. Ми поїхали із заступником редактора у аеропорт закривати рахунки. У дверях на нас налетів кремезний, бритоголовий чоловік, він кинувся до мого заступника, обійняв його й заплакав. «Альоша, – бурмотів, – чого я прилетів з Кишинева?» Це був Кавтаранг. Виявляється, він з хмелю заліз не в той літак. Кавтаранг був без плаща, кашкета, портфеля, все це чи десь посіяв, чи його в нього вкрали. Я одразу ж почав «розкручувати» агітперелітну епопею. У редакції її згадували довго та весело.

Але, як я вже казав, і мажор, і веселість з часом почали пригасати. Так гаснуть кольори на заході вечірньої пори – рожеві-голубі-сині-ультрамаринові-чорні. Працювати стало важко й нецікаво. Наші комсомольські зверхники мовби побожеволіли. Тут, мабуть, варто сказати про «специфіку» їхньої роботи, точніше про стан проміжності, в якому вони перебували. Комсомольська робота тимчасова, ЦК комсомолу – «кузня кадрів», досягши певного віку, кожен з них мав пересісти в інше крісло, як правило, в партійне. Вони цього чекали, вони цьому служили й знали, що запопадливішим будеш, то на вищий перший партійний щабель станеш. І вони старалися. З нашими кураторами просто стало неможливо розмовляти, щось пояснювати. Я втомився. І подав заяву на звільнення. Ще й через те, що розумів – потрібно втікати. Одначе моє прохання не поспішали задовольнити, заяву притримали до певного часу, аби провести «в шию». І той час приспів. Мене увільнили