Юрій Михайлович Мушкетик - Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик

я забіг до відділу культури ЦК, чи не знають там, з якої причини така висока честь. Не знали. За тим біганням я трохи не запізнився, й зайшов до залу майже разом з членами політбюро, й, не знайшовши вільного місця десь позаду, мусив сісти на стілець в першому ряду. При вході до залу стояло двоє у військовому, в досить високих званнях, здається – майори, я поліз до кишені за посвідкою, вони подивилися на мене й сказали: «Нє нужно. Проходітє». Уже потім я зрозумів, що моя фотокартка побувала у їхніх руках заздалегідь. Члени бюро ЦК розмістилися за столом президії. Я оглянувся по залу – жодного знайомого обличчя, жодного журналіста, навіть працівника ЦК комсомолу. У мене по спині прозміїв холодок. Людей було небагато, як я здогадався незабаром, то були секретарі обкомів партії. Мабуть, ще вчора їм поставили якесь запитання, бо перед початком засідання вони передавали до президії записки. Я сидів сам у першому ряду, мусив їх носити й віддавати в руки Шелесту. Кілька разів він здивовано зиркнув на мене, мабуть, подумав: хто це такий, якийсь новий працівник апарату, але чому я його не знаю? Але потім почав дякувати за кожною врученою запискою: «Спасибі. Дякую».

Шелест виголошував доповідь. Читав її довго, знуджено. Я вгрівся, вмостився зручніше, можна б і подрімати, якби не сидів у першому ряду і якби не оте: «навіщо мене покликано?» Почуття тривоги не залишало мене. І ось, раптом… «У той час, коли радянський народ піднімає сільське господарство… журнал “Дніпро” друкує ідейно хибний роман Олеся Бердника…» А далі: «Є тут редактор?» Я підвівся. Стою навпроти Шелеста. Він зсунув на ніс окуляри, дивився на мене понад них. Дивився довго. Нічого не сказав. Махнув рукою: мовляв, сідайте. Я сів. Шелест читав доповідь далі. У перерві всі кудись ідуть. Що робити мені? Пішов з ними. Виявляється – на перекус. Поїв бутербродів з ікрою та гарячих сосисок. За столиком сидів сам. Досидів на засіданні до вечора. Почувалося мені кепсько. «Не на те ж кликано, – думав, – аби на мене подивився Шелест». Знав, що звідси в подібних ситуаціях здебільшого виходять без партквитків. Але більше того дня мене ніхто не турбував. І в наступні дні також. Диво-дивне, бувало подзвонить у ЦК комсомолу інструктор ЦК партії – щось йому не сподобається в журналі, – і вже з нас знімають шкуру, а тут піддав журнал різкій критиці перший секретар ЦК КПУ, й нічого. Я подумав: можливо, це через те, що нікого з менших чинів не було, ніхто про те не знає. Уже значно пізніше мені розтлумачив один високий цековський функціонер: «Пожалів вас Шелест. З ним таке траплялося. Написав олівцем навпроти того абзацу: “Обмежитися обговоренням”». Керівники, вони також були всілякі, черствіші й чуйніші, більшою мірою кар’єристичні й меншою, розумніші й дурніші. Були й зовсім дурні. Таким мені здається Дем’ян Коротченко, пам’ятник якому стоїть по одній з найлюдніших магістралей Києва. Розповідають анекдотичні історії з його поведінки на засіданнях політбюро та секретаріатів ЦК КПУ; кожного «винуватого», покликаного туди, він пропонував виключити з партії і «гнати з роботи к… матері». Одного разу, прокинувшись від дрімоти, запропонував виключити з партії і вигнати з роботи голову колгоспу, який розповідав про передовий досвід своєї артілі.

Я ж пам’ятаю нараду молодих кукурудзоводів у ЦК ЛКСМУ, на якій Коротченко дрімав у президії, один із секретарів обкому комсомолу похвалився з трибуни, що вони виростили качани, кожен з яких більше як двадцять сантиметрів довжини, й тоді після перерви на трибуну виходить Коротченко, його права рука заведена за спину, він дивиться в залу, знаходить очима того секретаря обкому, який вже й рота роззявив, аби не пропустити жодного слова «вождя», і «вождь» враз вихоплює з-за спини руку та помахує над трибуною велетенським, у пів метра, голим качаном: «А ето, товаріщ Ніколенко, раза в пять больше, чєм у тєбя». Які вже не були муштровані на пошану до влади комсомольці, але й вони не витримали, похилилися від реготу. Добру протекцію склав Короченко тому Ніколенку (прізвища точно не пам’ятаю). А далі Коротченко почав читати «свій» (написаний кимось) виступ. Боже, що це було! Такої безграмотності я не бачив від народження. «До-ро-гіє товарі… Товарі… щі, – віщував він. І, пожувавши губами, додавав:…Так, значіт, щі…».

До речі, засоби впливу були не тільки бюро, секретаріати, проробки, погрози. Це й «дружні» поради, розмови, бесіди, зокрема хитро-довірчі. Витримати такі бесіди іноді бувало важче, аніж крик, лайку, погрози.

…Вас закликають до просторого кабінету, садовлять не за приставним столиком, а на дивані, секретарка приносить чай або каву, печиво. Точиться «дружня» розмова. По-батьківськи лягає на ваше плече рука. «Юрію Михайловичу, ви ж не такий-ось або ось-такий, ви – свій, ну як же ви допускаєте?.. Ось в останньому номері знову натяки на голод 33-го року». Ти почуваєшся ніяково, мовби винним в чомусь перед ось таким добрим, милим Юрієм Юрійовичем, збитий з пантелику. Над силу здобуваєшся: «Хіба то не правда? Хіба не було голоду?» Ваш співбесідник рвучко підхоплюється з дивана, нервово (вдавано-нервово) крокує по кімнаті. «Та був. Був. Ще й не таке бувало. І помилки, й прорахунки… Я вам міг би розказати жахливі речі… Але ж… Вперше в історії! Найбільше із звершень людства! Для майбутнього. Для всіх! Mи – у ворожому оточенні. Вони використовують такі-ось ваші помилкові кроки, прорахунки. “Свобода” знову цитувала ваш журнал. Саме ваш. Ви ж повинні це розуміти. Ось так…» Рука знову довірчо лягає на ваше плече. О, велика сила довіри, доброти, співчуття…

Вже значно пізніше я дізнався, що це рука циніка, провокатора. А тоді?..

– Щось ви й самі почали не туди заникувати. Ось та ж «Сучасність». Ворожий, антирадянський журнал. Це ось вірш Ліни Костенко. Вона неісправима. А це із вашого роману. Впізнаєте. Про поета, який був талантом, глашатаєм правди. А тоді повісив у кабінеті портрет людини в шинелі й став сахатися: став страхопудом. Нікчемою. І що ж пишуть редактори «Сучасності»? А те, що, мовляв, у Радянському Союзі люди починають прозрівати. Ось і Юрій Мушкетик, він напевно член партії, і радянський патріот – іншого б не поставили на цю посаду. І вже не хоче думати так, як його повчає «Правда» і ЦК партії. Я вас попереджую по-дружньому.

І знову рука стає важка-преважка. І тихий, аж журний голос доймає до печінок. І страх ходить поза спиною. Може, оце – «по-дружньому» – в останній раз. А далі? І думка про батьків, дружину, дітей. Хай йому грець!

Пам’ятаю, вже