Руслан Найда - Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

й неминучості нового дня складається життя. Наші далекі попередники були мудріші серцем.

Я вірю в універсальну рівновагу доброго і злого в природі, в людині, в кожній окремій долі. То безкомпромісна рівновага. Ще я вірю, що добро – від природи, а зло – від людини. Чим більше розчиняєшся у природі, в природності, вивіреній тисячоліттями, тим менше болю, чистіші почуття і світліші думки. Коли занадто заглиблюєшся у винайдене, створене, прожите – тим більше занурюєшся у хаос. Бо ж учора – це завжди учора… І ще вірю у вільний вибір людини. Кожному він під силу. І в кожній людині є природа і є мистецтво, і може вона бути вінцем творіння, але потрібна для цього воля вибору. Домолекульна віра і чесність в бажанні бути Природою…

«Нема людей, – каже зістарена і змучена життям знайома жінка. – Нема ідеальних людей». І вчить: побач в людині найкращу рису і люби її за це. Поважай у ній те, що тобі найбільше до серця, і тим самим складеш свою шану Природі. Люди навколо тебе повертатимуться тією стороною, яку ти в них любиш.

«А якщо ні?» – питаю.

«Як ні, то прости. Не заглиблюйся в огидне. Відкинь його, як можеш відкинути біль, нещастя і подивитись у безмір неба, поринути в тишу спокою, у бездоганну і безпристрасну гармонію Природи».

Не завадить повертатись час від часу на межу дитинства й дорослості. Нічого ми не втратимо, а може, нічого й не знайдемо. А може, і знайдемо той дивовижний стан, коли ціла дивовижна планета розгорнутим полотном тільки й чекає нашої появи. І не тільки планета, а й кожна подія, кожна мить, кожна жива душа. Чекає запитання й відповіді, тільки не з книжки, а власної – чесної, відкритої, дитинної.

То і є наш еліксир вічної молодості. Бо ми невпинно дорослішаємо, старіємось, обтяжуємось. Грубшає шкіра. Твердішає душа. Сум втрати торкає наші дні. Але навіть із сірої буденності можна повернутись на Межу, через те давнє, прекрасне і незбагненне мистецтво світанку цивілізації. Там Природа відповість нам на всі запитання єдино істинним словом. Або словами великих поетес – і стане початком тоді твій кінець… І кожен фініш, це, по суті, – старт.

Давні люди мимоволі усім своїм існуванням опинились на межі. Від безвісті – до свідомості. Культурна антропологія, мистецтво світанку цивілізації, шепіт давніх богів доносять нам її голос. І звучать в ньому наші мрії, а часом – наш внутрішній голос. Що для мене щастя? Весна, сонце, любов, цвіт, земля, дім, діти. Що для мене біда? Хвороба, темрява, біль, самота, несвобода. І для нас також…

Землеробський світ літописують для нас у керамічні розписи. Мисливський – петрогліфи на камінних стінах скель та печер. Храми й оселі, рисунки та скульптура – мова явищ.

Тільки людина відкрита, багатовимірна сприйме красу давньої мови. Міфи дають для цього міцне підґрунтя. Бо міф – це світогляд суспільства, філософія епохи. І тому кіммерійці та трипільці, лемурійці й атланти – першогерої пізніших теорій великих мислителів. Наші предки так само прагнули пояснити диво існування, як кожен із нас прагне його пояснити ще з дитинства.

Якщо зберегти це відчуття, то можна зрозуміти своїх попередників, кращих із них, об’єднатись з ними, пасіонаріями, котрі завжди першими виходили на сцени духовних баталій. Їхня ненасильницька, дослідницька вдача – це наша релігія Любові.

Мистецтво світанку цивілізації, прекрасні древні люди нам ненав’язливо повторюють у своєму орнаменті, петрогліфі чи ритуалі: Чим далі від своєї суті – тим далі від щастя. Чим далі від природи – тим далі від свободи.

А головне, чому навчило нас захоплення давніми мистецтвами, доісторичними подіями та міфологією, це те, що кожна людина, чи десять тисяч років тому, чи сьогодні, моделює своє життя сама. Приймає рішення і за них відповідає. Яке життя прожити, ким бути, любити чи не любити, яких дітей виростити і друзів зберегти, що створити і після себе залишити. Усе давнє мистецтво кричить нам криком: ти – Людина і маєш свій особистий вибір. Твій вибір має право бути, і який він, залежить від тебе. Нехай не соромно буде озирнутись назад і сказати: так, це моє життя. Я його собі сам обрав і сам створив, попри всі обставини і негаразди, попри всі епохи і часи.

Отак би хотілось сказати своїм дітям. Не забувай своє коріння і завжди пам’ятай, хто ти є. Цим і поділились з тобою, читачу. Твій вибір завжди з тобою.

Сон, якому дві тисячі років…

З давніх переказів вгадується, що на прип’ятських, надроських, трахтемирівських землях Середнього Подніпров’я жив колись древній народ нащадків світловолосих і високочолих атлантів, вихідців із легендарного острова. А серцем і місцем сили цих земель була священна гора Бога Радуха. Втоптана босими п’ятами подніпровського люду, обперезана підковою древнього валу, наче витнута з мирської суєти, ця гора, як скам’янілий гігантський птах, навіки вгруз у пастку крутих глин жовто-зелених круч. Щоранку сонце запалювало іскру життя в байдужому пурпуровому оці птаха, але щовечора його м’які кулясті груди неминуче холонули.

У сутінках дубів біля підніжжя гори сидів собі старий оратай, вслухаючись у тихе шелестіння річки. Він прийшов сюди здалеку, щоб піднятись уранці до престолу Бога, чия воля рухала й гамувала всі світові стихії, з чиїх долонь проростав кожен зелений пагін і народжувалось нове життя, чий дух єднав покоління, пробуджував у людині пам’ять, почуття краси, гармонії, справедливості й належності до прийдешнього. Бог Радух учив свій народ культурі, щедрості, побратимства, вчив шанувати магічні дні свят і збирав у такі дні на священній горі велелюдний натовп, що його своєю вищою силою об’єднував у народ. Тонкі й прозорі, як сухі стебла, пальці оратая торкали живі струни кленових гусел, а вітер розплітав на голові пасма його сивої косиці. Заколисані ніччю, поволі завмерли звуки струн, тільки дуби простягали своє живе віття до Всесвіту і сонно шептали мінорні рими молитов.

Він – гусляр, сходив за свій вік