Руслан Найда - Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

щойно промовленого між ними побрів до табору. Променея вміла читати потаємні сторінки своєї і його душі, вірила в її безмежжя. І його віра відновилась, пульсувала всередині розумінням того, що стоїть він на порозі нового світу, і поріг той переступлять вони удвох…

Через півгодини Променея йшла тою самою стежкою. Її трохи похитувало від терпкої рідини, від видінь і передчуття щастя зустрічі, вона мугикала нову вивчену пісню землян. Іноді рвучко проводила долонею перед очима, наче розганяючи пелену.

Раптом дорогу перетнула похмура сіра постать. Дівчина одразу відчула загрозу. Такого вона ще не переживала. Сіра постать у клубах шерсті, у вовчій вишкіреній масці також завмерла у напрузі. Страх, таке малознайоме відчуття, але таке людське і реальне в ту мить, заступив очі. Крику в горлі не було, а хотілося кричати, гукати на допомогу.

Волохата маса з риком зробила крок уперед – зблиснув ніж. Лезо холодним блиском приворожило дівчину, її навіть на відстані пропік холодний метал. Крок назад – глуха стіна порожнечі й усвідомлення свого безсилля. Хто б то не був – він був сильніший. Променея заплющила очі і зусиллям волі спрямувала удар людині-вовкові в груди, а він уже відштовхнувся від землі у смертоносному стрибкові, щоб одним замахом сталі увірвати її життя та її щастя.

Залізна стріла вп’ялась у згусток ненависті й у сірий клубок шерсті й шкіри. Траєкторія польоту конвульсивно заломилася, і сіра маса впала на пісок. Неподалік на пагорбі Променея кутиком ока побачила дві постаті з дугами арбалетів. Дівчина було кинулась до них, але ті мовчки відвернулись і розтанули в нічному повітрі: «Невже це вони? Невже це мої прийомні батьки?» Неймовірним напруженням дехто з колоністів уміли матеріалізувати свої ефірні тіла у інших площинах. В одному з них Променея побачила батька… Вона не змогла просто так тікати, врятована. Підійшла до нерухомого тіла, взяла в руки сіре пасмо й потягнула на себе вишкірену, зі скляними очима маску. Перед нею, торкнутий блискавичною смертю, блідий і на диво спокійний лежав її прийомний брат. Вона його безмежно любила. Він також її любив… Охоплена жахом, дівчина кинулась тікати. До Марка.

Коли вона впала в його обійми, ридаючи й кусаючи губи до крові, лікареві довелось дати їй заспокійливе. Перед тим, як провалитись у цілющий сон, вона ще встигла розповісти про свою біду.

На ранок найстарший з колоністів з’явився в таборі. Земляни стомлено сиділи біля намету, де спала неспокійним, сповненим жаху й нерозуміння сном, Променея. Старійшина зі смутком мовив:

– Вона не може тут лишатись. Захищаючи її, ми втратили власного сина. Наша колонія не готова до вторгнень з іншого світу. Емоції занадто сильні. Різні. Протиріччя непоборимі. Це нас може знищити. Прощавайте. Не прилітайте більше.

І сум, і біль були у цих словах. Усе сказане вкарбувалось лезом кожному із землян. Час настав покинути цю таку привітну й чарівну, але таку людську планету. Життя таки сповнене непорозумінь і тихого смутку.

* * *

Марко забрав Променею із собою. Дві долі злились в одну. Вона стала його єдиним сонцем і центром Всесвіту. Їм стелилось багато доріг і на самій Землі, і поза нею. Дівчина цінувала кожну мить нового життя, як краплинку роси у пустелі, і її безмежне захоплення природою, різними країнами і культурами передалось і Маркові. Раніше йому Земля видавалась тісною, але не тепер. У рідній планеті з’явився небачений доти простір, простір з’явився і в кожній людині. Все засяяло в його житті світлом ізсередини.

Одного вечора вони сиділи на даху і милувались заходом сонця. Передзахідня пора стала найулюбленішим часом для Променеї, часом, коли вона малювала. Двоє людей сиділи над мозаїкою дахів, над смугою берега, а Марко давав назви пастельним малюнкам своєї дружини. Ці рисунки і його власна фотографія Сонячної Корони колись згодом потраплять у Музей Духу планети Земля. У них були простота і пристрасть. Вірність собі.

Мистецтво світанку цивілізації

В авторів цієї книжки є одна велика любов на двох – мистецтво давніх народів. Саме тому й хотілося спробувати своєю творчістю відхилити завісу в далекі часи світанку цивілізації, аби відчути їх – у польоті птаха, у зблиску риби над озером, у грозі, в ході коня, шепоті листя чи посмішці коханої людини…

Прагнули донести думку, що доісторичне мистецтво і боги давні – це не протистояння іншим вірам чи культурам. Космос єдиний, і всі в ньому єдині. Лише проявляються вони десятками різних шляхів, сотнями різних оповідей. Це – як любов: одне велике почуття може вмістити в собі так багато… Від насолоди – до ненависті, від страху – до блаженства, а ще – радість, смуток, зрада, політ, біль, щастя, розпач, байдужість і найвища єдність.

Давні боги і давні традиції не загрожують і не заперечуюють пізніші релігії. Вони їх збагачують, а може, навіть пояснюють. Вони визначають нас із вами, наше коріння.

Є така наука – культурна антропологія. Вона реставрує світогляд людини Природи, коли не існувало ще писаних текстів, а тільки міфи, легенди та образотворчість. Мистецтво приймалося як дар, кожним своїм штрихом присвячений богам, сакральному та невідомому.

Людська свідомість була чистішою в ті далекі кімерійські, шумерські, трипільські часи, в епохи атлантів та лемурійців. Юнача. Безтурботна. Ми найбільше робимо для себе відкриттів, ставимо вічних запитань та пояснюємо світ десь на межі між дитинством і дорослістю. Тоді, коли вперше замислюємось, закохуємось і розчаровуємось. Уперше. Тоді, коли мріємо, і мрії наші найзухваліші і найправдивіші. Тоді, коли ні гроші, ні кар’єра, ні буденні клопоти не затьмарюють безмежності нашого пізнання.

Коли ж бачиш дорослу нещасливість розвинутої цивілізації двадцять першого століття, ловиш себе на думці: чи не були мудрішими вони, ті древні люди? Куди поділося відчуття Природи? Де древній сенс коловороту?

Природа первісна. Вона щодня і щомиті оповідає, ділиться, вчить нас таємниць Буття, зміни страждання і тріумфу, спокою й тривоги, знахідки і втрати. З таємниці моменту