Оксана Дмитрівна Іваненко - Рiднi дiти

class="book">— Світланка Комарович!.. Світланка Комарович!.. — повторювала жінка. — Подивіться, подивіться на картку. Боже мій, я лишила її дворічною дитинкою. Але вона схожа, подивіться, це вона, моя дочка... Я думала... вона давно загинула. Мені сказали, що все село спалили... Я на літо привезла її до сестри, а сама поїхала в Ленінград до чоловіка... і почалася війна... а Білорусь уся була під окупантами... Боже мій... — моя дочка...

— Вони справді з Білорусі, — сказала Ірочка і тихенько поклала руки на плече жінки. — Не плачте, не плачте, це, напевне, ваша Світланка.

Прибігли виховательки і директор, старші діти. Усі розглядали картку. Справді, вони були схожі — мати й дочка — кругловиді, світлоокі, з ямочками на щоках...

Так несподівано знайшлася мати Світланки Комарович.

Її, Світланчину матір, хотіли провести додому. Але вона пішла сама, їй хотілося бути самій. Вона йшла, і сльози струмилися по щоках, вона не витирала і не змахувала їх. Зустрічні бачили: йде красива молода жінка в модному береті, з великими загнутими віями, підфарбованими губами, і так не пасують ці нестримні сльози до її зовнішнього вигляду. Але чого тільки не надивилися ленінградці за ці роки! Вони проходили повз неї, а вона несла одна свою велику радість і своє велике горе.

Справді, їй би радіти, Софії Леонтіївні, Зосі — як її всі звали ще змалку в Білорусії.

Вона намагалася уявити собі дочку, яку вже давно оплакала, як мертву, і в уяві поставало щось рожеве, пухке, всміхнене, в ямочках і перев'язочках. Вона була з нею мало. Більше поралася з дитиною бабця, а вона, весела, безтурботна Зося, їздила за своїм чоловіком-лейтенантом, який подовгу не засиджувався на місці. Влітку 41-го року Зося відвезла дочку на село до сестри і матері «на дачу», а сама поїхала в Ленінград, влаштовуватися на новому місці — там і застала її війна. Вона встигла виїхати на Урал. У 41-му ж році загинув на фронті чоловік, і вона лишилася сама... Одружилася вона вдруге у 43-му році з ленінградцем, моряком Балтфлоту, який лежав у госпіталі, де вона працювала санітаркою після загибелі чоловіка. Вона нікому нічого не розповідала про своє колишнє життя. Була нова сім'я, сім'я її чоловіка, не дуже привітна, замкнена, нові взаємини, нове життя. Чоловік після госпіталю знову поїхав на фронт, повернувся у 45-му році без ноги. Вони переїхали у Ленінград. Зося пішла працювати на фабрику і робила все, щоб чоловікові було затишно, спокійно, щоб він не відчував свого каліцтва. За рік у них народився синок. Вона назвала його чомусь Святославом, звала Світиком, хоча Світик був чорненький, з вуглинками-очима. Чому вона ніколи нікому не розповідала про Світланку, про першого чоловіка? Можливо, тому, що другий чоловік, теж молодий, красивий, який дуже любив її і ревнував, зустрівся з нею, коли вона вже трохи отямилася від свого горя, мала вигляд зовсім молодої дівчини і поводилася так безтурботно, незалежно. Насправді ж її страшенно пригнічувала самотність. Вона звикла, що змалку з нею носилися, нею милувалися, балували її, і вона не так закохалася, як зраділа, що хтось її знову любитиме, буде з нею, вона чекатиме, вона писатиме йому, і коли війна скінчиться — буде своє життя, сім'я, затишок.

Вона вже не могла, не могла бути сама! А моряк був до того ж милий, красивий, безпосередній, і вона стала його дружиною, і була завжди вірною, щирою, дбайливою. Коли він повернувся без ноги, вона й оком не повела, і коли він хворів, а він часто хворів після своїх контузій і ран, вона гляділа його, як дитину.

...Вона йшла й плакала і з радості і з горя.

Як вона прийде і скаже чоловікові: «Я брехала тобі, у мене є дочка, і вона жива, а я думала, що вона померла, і спокійно жила з тобою...»

Може, краще нічого не казати? Почекати? Написати Світланці і почекати, як буде далі. Світланка. Боже мій. Їй уже 10-й рік тепер! Де ж вона була весь час? Як це вона, мати, могла одразу повірити, що дочка загинула, і не розшукувала її! Але як було не повірити?

Зося підійшла до будинку, де мешкала, навіть не помітила, як піднялася сходами, машинально відкрила ключем двері, зайшла в квартиру — маленьку, дуже чистеньку, затишну, де скрізь на стінах висіли фотокартки, малюночки, штучні квіти, скрізь були покладені серветки, покривальця, вишиті і вив'язані Зосею, на канапі безліч подушечок, іграшок Світика. Світик у біленькому ліжку спить, розкинувшись у біленькій вимережаній сорочечці. Чоловік сидить коло столу, читає газету. Таке спокійне, лагідне життя. Вона оглянула все широко розкритими очима, їй здалося, це востаннє вона бачить усе.

Але одразу перед очима виринула Світланка, її рідна маленька Світланка, в якомусь далекому дитячому будинку, сирітка без батька і без матері... Вона забула, що тільки-но була в дитячому будинку і сама дивувалася, як там затишно, охайно, привітно, вона забула, що тільки-но бачила Світланку на фото — всміхнену, кругловиду, веселу дівчинку з великими бантами над вухами. Їй уявлялось щось бідолашне, маленьке, пострижене, одне-самісіньке — без матері, без бабусі, без батька... і вона впала раптом на коліна і забилася об край канапи.

Чоловік злякався, він ніяк не міг знайти костур, який стояв за його кріслом, він не міг одразу підійти до дружини.

— Що, що з тобою? Зосечко, що трапилося?

Стукаючи костуром, він підійшов до неї. Цей знайомий стук костура, завжди такий болючий для неї, привів її до пам'яті.

Вона глянула на чоловіка, глибоко зітхнула і сказала майже зовсім спокійно:

— Моя дочка Світланка жива. Жива моя дочка Світланка,— повторила вона ще раз. — Мені сказали, що село під Вітебськом спалили, а вона, виявилось, жива.

І вона дивилася з жахом на чоловіка, не