Віктор Васильович Савченко - Павло Скоропадський — останній гетьман України

вдивлялась у карикатури на гетьмана, що друкувались у радянських газетах. Вона чекала на арешт і розстріл і у той же час сподівалася, що її чоловік знайде можливості вивезти сім’ю з червоного і голодуючого Петрограда в гетьманський Київ. Але сім’ю Скоропадських у червні 1918-го червона влада не чіпала, роблячи вигляд, що вона навіть не знає про проживання у Петрограді сім’ї українського гетьмана.

Гетьман згадував: «…було надзвичайно важко, що дружина і діти перебували у Петрограді. Відомостей від них я не мав, і вони про мене довідалися тільки з газет, коли наступного дня після київського перевороту моя Грамота була передрукована у газетах Петрограда і Москви».

Сам Скоропадський, ставши гетьманом, почав наполегливо просити від німецького командування та німецького посла допомогти у перевезенні своєї родини в Україну. Гетьман згадував: «…Мумм, до якого я звернувся, телеграфував графу Мірбаху, і через кілька днів я мав можливість не тільки послати людину до Петрограда, але й поверх того і цілий потяг, що благополучно захопив з Петрограда, крім моєї дружини, й інших біженців…» Після підписання договору від 12 червня 1918 року врятувати свою родину гетьман міг уже офіційно.

Ще на початку червня 1918-го до Олександри Скоропадської з’явився таємничий суб’єкт, заявивши, щоб вона та діти гетьмана негайно збиралися до Києва. Німецький консул у Петрограді став особисто займатися долею родини Скоропадських і домігся дозволу у Зінов’єва (диктатор червоного Петрограда) прийняти у Петрограді спеціальний потяг з України.

На початку липня 1918-го кілька машин вивезли сім’ю Скоропадських з великою кількістю речей на Миколаївський вокзал Петрограда, де вже стояв під парами спецпотяг з України, навколо якого снували люди у новенькій гетьманській формі. Через 48 годин сім’я Скоропадського була вже у Києві, де на вокзалі її врочисто зустрів гетьман і почесна варта. Побачивши Павла Петровича після восьмимісячної розлуки, Олександра відзначила, що її чоловік схуд, що його очі постійно боліли від читання великої кількості паперів.

Дружині та дітям гетьмана поталанило без перешкод дістатися Києва. В той самий час — з початку липня 1918-го в Україні почався загальний залізничний страйк, який 19 липня поширився на Московсько-Київську, Харківську та Катеринославську залізниці. Страйк охопив близько 150 тисяч робітників — залізничників України і супроводжувався диверсіями на залізничних шляхах. Залізничники під орудою меншовиків, більшовиків та представників так званого «Вікжелю» вимагали визнання загальноукраїнської профспілки залізничників та підвищення платні всім робітникам залізниць. Міністр шляхів Бутенко, Рада міністрів та гетьман ці вимоги відкинули. «Вікжель» — Всеросійський виконавчий комітет профспілки залізничників. Створений на Першому з’їзді залізничників (Москва, серпень 1917 р.). У його складі було 14 есерів, 6 меншовиків, З більшовики, 6 членів інших партій, 11 позапартійних. У жовтні 1917 року «Вікжель» виступив проти диктатури партії більшовиків.

Страйкарі намагалися припинити підвезення продовольства до великих міст України та до Німеччини й Австро-Угорщини. Вони мали на меті викликати внутрішні та зовнішньополітичні ускладнення. Але страйк залізничників не зустрів загального співчуття з боку населення країни. Ціни у містах непомірно зросли, у деяких районах відчувалися перебої з продовольством…

Гетьман вважав, що у ліквідації страйку велику заслугу має міністр Бутенко: «Під час страйку він навіть виявив велику енергію та наполегливість, завдяки чому страйк був ліквідований без особливих ускладнень… Пасажирські потяги були відновлені й функціонували як слід, товарний рух значно збільшився, питання зі службовцями стали на вірний шлях». Гетьман забув повідомити читачів, що цей страйк точився 25 діб і призвів до арештів 4 тисяч робітників залізниць.

Бутенко грав «свою гру», в якій були постійні змови, а можливо, і великі махінації, що приносили великі гроші… Часто-густо потяги з 45–50 вагонів доходили до місця призначення в складі 2–3 вагонів, а інші зникали на залізницях. Українські промисловці та німці звинувачували Бутенка у свідомій диверсії або у крадіжках. Маючи інформацію про зловживання міністра і безлад у перевезеннях, гетьман зберігає Бутенка на посту міністра до середини листопада 1918-го. Що це? Безсилля влади чи навмисна диверсія з метою зірвати постачання продовольства до Німеччини та Австро-Угорщини? Коли б було доведено, що гетьман був агентом Антанти, то до таких агентів слід було б занести і Бутенка з його компанією.

Але міністр шляхів виправдовувався тим, що Рада міністрів забороняє йому мати власну поліцію на залізниці. Згодом він створив полк для охорони залізничних вантажів від розкрадань з офіцерів і генералів-самостійників, «…які далеко не славилися своєю репутацією у сенсі визнаних нами політичних переконань… Бутенко по цій справі був дивно наполегливий, для нього це питання було одним з наріжних каменів…» (за Скоропадським). Полк залізничників, який створив Бутенко, не був офіційною військовою частиною і підкорявся лише міністру шляхів, із цього полку заколотники намагалися створити головний загін для нового перевороту. Але у липні 1918-го німецькі частини обеззброїли Залізничний полк.

«Моя родина оселилася в моєму будинку, — писав Павло Петрович. — Цей будинок представляв верх незручностей для життя при самих скромних бажаннях, ні родині, ні прислузі не можна було як-небудь мало-мальськи влаштуватися… всякі зміни у плані розміщення мене стискували». У гетьманському палаці було тісно, сім’я гетьмана займала тільки 6 кімнат на другому поверсі будинку, а син і спадкоємець гетьмана Данило спав у ванній кімнаті.

Гетьман згадує про «…великі обіди та сніданки з великою кількістю людей, яких доводилося запрошувати з тої або іншої нагоди, що мала відношення до їхньої служби або політики», про найкращу їжу, що «…коштувала страшно дорого скарбниці, що по постанові Ради міністрів усе сплачувала»…

Весь липень 1918-го для гетьмана та його дружини був пов’язаний із численними святковими обідами та прийомами, на яких гетьман представляв нову господиню України. Державні справи було відсунуто на другий план…

Разом з родиною гетьман уподобав відпочинок на Дніпрі, катаючись на великому пароплаві: «Звичайно ми виїжджали годині о 2–3 пополудні, вечеряли на палубі й верталися до 10-ї години вечора. Ці поїздки були для мене великою насолодою… я міг на пароплав запрошувати лише тих, кого я бажав… Часто ми зупинялися в якомусь зручному місці і йшли купатися… Я з моїм сином, хлопчиком 14-ти років, вибралися на середину ріки».

Але все змінив терористичний акт проти Ейхгорна. Жалоба після вбивства командуючого німецькою окупаційною армією в Україні фон Ейхгорна на деякий час відірвала гетьмана від світського життя.