Олег Богданович Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

жила його мама.. і де, може, й досі у затінку вічнозелених дубів на причалі тріпоче вітрилами іспанський галеон.. Десь там, угорі, над смарагдовим хребтом линуть орлині потоки уздовж океану.. і тим шляхом мандрують хмарами жовті метелики монархи з Великих Озер аж до Мексики.. буває, їх зносить вітром.. і раптом їх бачиш далеко над океаном: жовта втомлена хмара пробує присісти на гребінь хвилі..

Отой дім під горою — про себе називав оленячим.. може, оті крісла з ажурними спинками дивно нагадували оленячі роги.. Під дахом біля входу звисала китиця мідяних трубок.. у вітрі.. а може, і в тиші вони, мабуть, для когось далекого озивалися тихими переливами.. хтось мав колись звідси вийти.. для когось мав звучати той ґонґ.. ні.. еолова флейта.. Навпроти, пам’ятаю — стіна лісу, і звідти на дорогу облітали велетенські, як старі, геть стерті, весла з дрібними зазубринами — листя горіхового дуба.. і ось одного разу минаю те місце — аж чую, як на мене звідти, з-поміж дерев, хтось дивиться.. Я озираюсь.. вона не тікає.. велика темнава сарна.. лише переступає за стовбурами.. видно — їй нелегко стримувати свій крок.. Але трохи віддаляюся дорогою вниз — і вона на крок підійде до того дому.. і я відчув, що то і є її дім.. Бо таку певність може мати лише господиня.. щоб отак самим поглядом величезних темних очей означувати своє володіння.. Ми дивились одне на одного і кожен мимоволі уповільнював крок..

Амаліє.. хтось із нас часом виходить з себе.. виходить і блукає бозна-де.. знову вернеться.. то, буває, зовсім не пригадує, де бродив і звідки щойно вернувся.. Невідомо для кого оберігала сарна свій дім.. Сама вона воліла жити десь поруч, у лісі.. там, у підніжжі гори Нітані.. можливо, та мідна флейта помагала їй і вона могла спокійніше відійти подалі.. бо найменший чийсь крок.. чи навіть подув вітру — і вона вже чує і мчить сюди.. Та одного разу.. ти не повіриш: йду попри той дім.. і раптом у дверях — чи то вони були трохи відхилені.. чи просто верхня половина шкляна і не заслонена.. раптом у глибині.. я не почув жодного звуку.. жодного людського слова чи окрику.. і не чути було жодної музики.. чи якогось брязкання.. Але в глибині.. а це вже надвечір.. може, й сонце давно зайшло.. у сутіні в глибині дому блимав невеликий чорно-білий екран.. і знаєш що?.. там миготів боксерський поєдинок.. і за кожним ударом спалахувало світло.. ривками.. я байдужий до боксу.. але тут став на дорозі і довго не міг зрушитись.. стою.. завмер.. У повній тиші рухи боксерів трохи пом’якшені сутінками.. То було, мабуть, недовго.. але тоді мені здалося, що бачу якийсь фрагмент вічного поєдинку.. не затятого.. не заюшеного.. вони ніби знали, що мають битися отак безконечно.. і ніби жаліли одне одного.. жодного аж надто різкого випаду.. Хтось тут любить бокс?.. А чому б ні?.. а раптом комусь цікаво поглянути збоку на те, що відбувається десь далеко-далеко.. в іншому світі.. іншому серці?.. Миготіння ударів.. Воно може й розважити подорожнього.. от як я.. хто випадково набрів на цю пригоду.. Трохи розслабитись у тихому відлюдді.. Розважитись.. Бо невідомо, що далі..

Hawk

пам’яті Ріка М.

— Turquoise, Turquoise, Won’t ye let me in? — Are ye going to be a shadow? — I’d like to be you.. — Will ye enter the pole Piercing the earth? — I’d like to be you.. — I’m the axis.. — I’m ready to be you — Are ye ready to grow       into the axis? Yet know, it is tight Ye might be but standing there Sleeping, yet standing. Your eyes open.. — I’m ready.. — Thus all the world Ye surmounted here Will be on top, While you’ll be the least below — I’m ready.. — Ain’t ye have pity for yourself — I’d like to skip out of myself,