Галина Василівна Москалець - Діти

у якому йдеться про велосипед, атомну бомбу і про те, що негарно залишати малих дітей самих у лісі

А що Лялечка? Велосипеда ніхто не крав, просто дід заховав його в малину, а до бідного Михаська даремно чіплялись. Баба ходила перепрошувати, трохи не плакала, але Михасько сказав, що більше ніколи до них не прийде, і теж плакав.

Лялечка ходив набурмосений, не хотів розмовляти ні з бабою, ні з дідом. Велосипед його більше не цікавив. Він тинявся по подвір’ю, пробував сам бавитись, намагався навіть зав’язати дружбу з кошеням і обіцяв йому, що більше не буде тягати за хвіст, але кошеня не захотіло й слухати, втекло.

— Чекай, чекай, я поїду скоро в місто, і ти мене більше не побачиш! — пригрозив йому хлопець.

Ех, коли б оце прийшов лис. Лялечка дуже хотів його бачити. Кожного вечора він даремно виглядав лиса, але той не приходив. Може, він теж образився на Лялечку?

Якось до них прийшов один дідусь. Він, як виявилось, був лісником у тому лісі, де жив лис. Дідусь розмовляв з бабою, а Лялечка весь час крутився коло них. У нього аж язик свербів запитати про лиса. Лісник розповідав різні цікаві речі про відродження звірини, якої раніше майже нічого не було, бо все повистрілювали. А тепер держава йому гроші платить, щоб він оберігав звірів од різних браконьєрів. І що скоро мають прислати пару зубрів. То такі волохаті бики. Їх тепер дуже мало залишилось, німці у війну винищили.

Лялечка слухав, наставивши вуха, а потім несподівано осмілів перед незнайомим дідом і спитав:

— Діду, а лиси у вас є?

Бабця важко зітхнула, мовляв, знову за своє, але нічого не сказала.

— Аякже! — підморгнув дід хлопцеві. — Ще й які! Розбишаки, мушу вам сказати! В село люблять навідуватись по кури. Особливо один. Такий уже волоцюга, що аж страшно… Розкажу тобі, яка пригода зі мною трапилась… Пішов я рибки онукам вловити. Озерце є таке в лісі, там риба водиться. Я сам її з річки ловив і пустив, щоб плодилась, — нащо воді марно пропадати. Стою на бережку, закинув вудку та й ловлю. Вже багато наловив, коли це чую — щось дзявкнуло. Повертаюсь — лис. Отой самий волоцюга. Очам не повірив. Старий лис, років десь чотири йому. Такі ніколи до людини близько не підійдуть. Розумні! А той сидить і так жалібно на мене дивиться, як пес, і хвостом виля. Дав я йому рибинку. З’їв і не тікає. Я до нього говорю, а він не тікає! Дав я йому ще одну. Знов з’їв.

І так дивиться, ніби зараз щось скаже! Я аж перестрашився: чи не мара яка? Та й пішов скоренько до хати…

— Діду, то мій лис був! — радісно закричав Лялечка. — Його Мацько звуть. Він картини малює.

Дід отетеріло глянув на малого:

— Ти що, з ним розмовляв?

— Ага. Він у нас на горищі спав. Я з ним дуже довго розмовляв. Він і про вас казав, що ви добрий, нікого не скривдите.

— Так і сказав? — засміявся лісник.

— Ага, — кивнув Лялечка. — Він спочатку був лисом, а потім захотів стати кущиком. А коли перефарбувався зеленою фарбою і йому все тіло почало свербіти, знову захотів стати лисом!

— Та не слухайте його! Він вам такого набалакає! — втрутилася бабця і за звичкою помацала лоба Лялечці: чи не гарячий.

— Е, не скажіть, всяке у лісі буває! — заперечив дід. — Ну, то де твій лис зараз? На горищі?

— Ні, — зітхнув сумовито Лялечка. — Він уже давно пішов. Ви його в лісі не бачили?

— Та щось тепер не помічав.

— Де ж він подівся? Він ще мені про їжака Грицька розповідав, про Сороку.

— Грицько, кажеш? Мої внуки тамтого літа їжака в садку спіймали і Грицьком нарекли. Він потім втік. От дивина!

— Що старе, що мале! — відмахнулася бабця. — Не морочте дитині голову всякими дурницями! Олежку, йди надвір, побався!

— Не хочу! — огризнувся Лялечка і ближче приступив до лісника. — Діду, а Роман казав, що він уб’є лиса сокирою, коли той з нори вилізе!

— Я його вб’ю! За такі справи — кримінал. Ти не бійся. То він просто язиком плеще.

— А я не боюся. Мій лис дуже розумний…

— Олежку, я кому сказала? Йди надвір, подивись, чи люди хліб несуть…

— Йди, йди… — підтримав бабу лісник. — А як лис знову прийде на горище, то ти мені скажи. Я теж з ним порозмовляю. Добре?

— Добре, — погодився Лялечка. — Тільки ви йому ніякої кривди не робіть.

— Та вже не