Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

вивернути кермо. На будь-якому місці узвозу помилка обійшлась би кількома подряпинами або зігнутим об берізку бампером. Але саме там, на повороті, жодних берізок не було. І за невисоким живоплотом у кількох метрах починалося урвище висотою з п’ятиповерховий будинок. Машина туди і влетіла. Там, на самому дні, якийсь недоумок-архітектор прилаштував чотириповерховий гуртожиток. Можна собі тільки уявити, що було б, якби «Жигулі» врізалися в дах або горішній поверх. Та машина вибухнула під глухим брандмауером, де жодного вікна навіть не передбачалося. Пожежники будинок врятували.

Наступного дня на краю урвища почали терміново монтувати металевий відбивач, який не те що «Жигулі» — танк відкинув би назад на трасу. Але це було завтра. І начальника шляхової дільниці погнали з роботи теж завтра. І якогось даішного чина теж…

А ще зробили цілу купу речей потрібних і непотрібних. Одне слово — дурних. Хоча, після того, як я постояв на тому клятому місці, що вкоротило віку вже двом людям, щоб витрясти з цих придурків бодай якусь путню інформацію, то сам був готовий розігнати інспекцію як клас.

— Ви щось бачили?

— Ні. Ми номери писали.

— Ну хоч ішла перед тим «жигулем» ще якась машина?

— Може, йшла. А може, не йшла. Ні, здається, йшла… але не йшла.

— Так ішла чи не йшла?

— Ну, нас же тільки на легкові зорієнтували. Ми того синього «жигуля» списали, а тут уже «Москвич» преться. Я йому жезлом, навіть на проїжджу вискочив, він гальмує, я Петрові номер кричу, а тут ззаду — ба-бах! Оглянулись, а там тільки кущі поламані. І дим з провалля.

— І нічого не чули до отого «ба-бах»? Скажімо, на постріл схоже.

— Ні, як ми його списали, то він нам уже не треба. Правда? То ми на «Москвича» дивилися.

— А бодай би вам повилазило!

— Ні, чекайте, здається, перед ним білий «рафік» ішов.

— Та не перед ним, а назустріч йому. Он він, стоїть коло бровки. «Швидка допомога» з виклику поверталася. І її водій, на відміну від вас, телепнів, встиг помітити, як у «жигуля» лобове скло тріщинами пішло.

— Ну, так нам же наказали тільки номери фіксувати…

І оця казочка про білого бичка тривала мало не до вечора. Хоча ми теж хороші — треба було підкріпити цих дуболомів нашими хлопцями з розшуку. А тепер ламай голову — привиділося водію «швидкої» розбите скло чи не привиділося. Бо після падіння з такої висоти, та ще й вибуху, щось конкретне експертиза на цей предмет встановити, звичайно, не могла.

Начальник міської ДАІ, котрий приїхав з нами на місце катастрофи, весь час мовчав, тільки красномовно припікав поглядом своїх горе-підлеглих і важко зітхав. І лише коли ми поверталися в Управу, пригадав:

— На цій трасі колись була одна цікава історія: дочка великого начальника за кермом татової машини везла батьків на дачу в Пущу. Літо, жарко, шиби у «Волзі» опущені. І уявляєте — залітає в салон оса і кусає баришню в брову. Та в крик, кинула кермо і давай руками махати!

— І що? Теж у провалля залетіла?

— Ні, машину на зустрічну винесло, під самоскид з піском. Баришні гаплик, старих у травматологію, потім на першу групу інвалідності. Але тоді причину ми одразу встановили. Бо і машина не загорілась, і слід від укусу відразу помітили.

— Пощастило…

— Не знаю, як пасажирам, а нам справді пощастило. Бо якби не та оса, довелось би з когось погони, а з когось і штани знімати. От як сьогодні. Слухайте, а може, його теж щось вкусило? Або серце…

Я хотів уже за звичкою ляпнути, що, кого і куди вкусило, але стримався. Сказав лише: зачекаємо експертизи.

Експертиза, на щастя, не забарилась. Я їх розумію: у медиків, як і у нас, з’явився могутній стимул для активізації розслідування у вигляді бездоганно ввічливих офіцерів з Контори Глибокого Буріння. Старий, щоправда, іронічно поцікавився, відколи це високоповажана організація опускається до такої дрібнички, як аварія приватного автомобіля. Найввічливіший з «конторських» туманно послався на необхідність обміну досвідом. І Старий не стримався:

— Що, боїтеся, щоб завтра такий самий трюк з машиною товариша Щербицького не проробили? Я вас розумію. От тільки де ви раніше були? Якщо мене не зраджує пам’ять, за безпеку цієї траси ваша служба відповідає.

Пораділи ми чужому горю, але веселого для нас, ментів, було мало. Бо медики, як я вже казав, свою експертизу зробили негайно. Ніяких аномалій в організмі потерпілого, окрім тих травм, що призвели до смерті. І взагалі, здоровий, сильний, міцний дядько тридцяти п’яти років, неодружений, єдина втіха старих батьків, хазяїн кооперативної квартири на Куренівці, дачі в Петрівцях, власних «Жигулів» останньої моделі… престижна робота, висока зарплата. І взагалі — улюбленець долі. Зрозуміло, що біографічні дані мені не медики підкинули — хлопці з райвідділу теж посприяли.

Пізно ввечері прийшов до мене за звичкою Старий, але ані сам не курив, ані у мене цигарочки не просив. Тільки сів верхи на стілець і видав без передмови:

— А тепер, Сирота, порівняй мені особистість цього покійника з тими, котрих наш рудий, царство йому небесне, розкручував.

— За фахом — геолог, нещодавно знайшов гігантське родовище чогось дуже стратегічного. Що характерно — самотужки, тепер такого майже не буває, бо й там груповуха. Ясно, що його високе начальство з цього пирога свій шмат одержало. Але й хлопцеві добряче перепало.

— Що, премія за відкриття?