Террі Пратчетт - Химерне сяйво

— Якщо ти збираєшся запропонувати, щоб я спробував пролетіти двадцять футів вниз чорною, як смола, вежею з надією на те, що я впаду на пару зашмарованих сходинок, яких там може і не бути, — забудь про це, — огризнувся Ринсвінд.

— В такому разі, є альтернатива.

— Ну, давай, старий, кажи вже.

— Ти можеш пролетіти п’ятсот футів униз чорною, як смола, вежею і впасти на камені, які там точно будуть, — сказав Двоцвіт.

Знизу у відповідь — мертва тиша. Тоді Ринсвінд з докором мовив:

— Це було саркастично.

— Я думав, це проста констатація факту.

Ринсвінд застогнав.

— Цікаво, чи не міг би ти скористатися якимись чарами... — почав Двоцвіт.

— Ні.

— Та просто спало на думку.

Далеко внизу проблиснуло світло і почулися схвильовані крики, тоді — знову проблиски світла і хвиля вигуків, а тоді з’явився ряд смолоскипів, що потягнувся по спіралі уверх.

— Сходами піднімаються якісь люди, — повідомив Двоцвіт, як завжди, охочий поінформувати.

— Сподіваюся, вони прискорять темп, — сказав Ринсвінд. — Я вже не відчуваю своєї руки.

— Тобі щастить, — сказав Двоцвіт. — Бо поки що я відчуваю свою.

Смолоскип попереду колони зупинився, і прозвучав голос, від якого порожньою вежею розійшлося нерозбірливе ехо.

— Здається, — сказав Двоцвіт, усвідомлюючи, що поступово зсувається за край провалля, — то хтось нам сказав протриматися ще трохи.

Ринсвінд прокоментував, знов лаконічно.

Тоді, вже глухішим і більш напруженим тоном, він сказав:

— Направду, не думаю, що зможу протриматися бодай ще трохи.

— А ти спробуй.

— Марна річ, я відчуваю, що моя рука вислизає.

Двоцвіт зітхнув. Настав час для радикальних дій.

— Ну що ж, гаразд, — сказав він. — Тоді давай, падай. Мені байдуже.

— Що? — сказав Ринсвінд, вражений настільки, що забув відпустити його руку.

— Ну ж бо, давай — убийся. Вибери легший шлях.

— Легший?

— Все, що від тебе потрібно — це зірватися вниз із пронизливим вереском і переламати собі усі кості, — сказав Двоцвіт. — На таке кожен здатний. Вперед. Я не хочу підводити тебе до думки, що ти, можливо, повинен залишитись живим, бо ти нам потрібен, щоб промовити Великі Заклинання і врятувати Диск. Ні, в жодному разі. Яка різниця, якщо ми всі згоримо? Давай, і далі думай лиш про себе. Падай.

Настала довга, важка пауза.

— Не знаю, чому так виходить, — врешті мовив Ринсвінд, карбуючи кожне слово, — та відколи я тебе зустрів, я, здається, тільки те й роблю, що з останніх сил перестрибую якусь чергову безодню і сподіваюся не схибити, ти не помітив?

— Загинути, — поправив його Двоцвіт.

— Що «загинути»? — не зрозумів Ринсвінд.

— Сподіваєшся не загинути, — пояснив Двоцвіт, намагаючись не зважати на те, як його тіло повільно і невблаганно сповзало по кам’яних плитах. — Стрибаючи, сподіваєшся не загинути. Бо не любиш висоту.

— Проти висоти я нічого не маю, — почувся з темряви Ринсвіндовий голос. — З висотами я ще можу миритися. А от провалля наразі займають всю мою увагу. Знаєш, що я зроблю, коли ми звідси виберемось?

— Що? — спитав Двоцвіт, встромляючи пальці ніг у щілину між плитами і намагаючись простим самонавіюванням перестати зсовуватись.

— Я збираюся побудувати будинок у найрівниннішій місцині, яку лиш можна знайти, і в ньому буде тільки один поверх, і я навіть сандалі не носитиму, якщо вони матимуть хоч натяк на платформу...

Смолоскип у голові колони проминув останній виток спіральних сходів, і Двоцвіт побачив перед собою усміхнене обличчя Коєна.

Позаду нього він упізнав зворушливо-знайомий силует Багажу, який все ще незграбно цибав зі сходини на сходину.

— Все гаразд? — спитав Коен. — Вам якось допомогти?

Ринсвінд глибоко вдихнув.

Двоцвіт вже знав, що то означало. Ринсвінд збирався сказати щось на зразок: «Авжеж, у мене так свербить потилиця, чи не міг би ти, коли твоя ласка, її почухати, проходячи повз?» або «Ні, я кайфую, звисаючи над бездонними проваллями», — і він вирішив, що цього не витримає. Він, не зволікаючи, заговорив.

— Витягни Ринсвінда звідти на сходи, — бевкнув він. Ринсвінд видихнув, буркнувши щось упівголоса.

Коен обхопив його за пояс і, рвучко сіпнувши уверх, без зайвих церемоній виволік на кам’яні плити.

— Ну й мерзота там у вас внизу на сходах, — сказав він звичайним тоном. — Хто то був?

— Чи воно мало... — Ринсвінд ковтнув, — чи в нього були... ну, знаєш... мацаки і таке інше?

— Ні, — сказав Коен. — Тільки звичайні частини. Поплющені трохи, звісно.

Ринсвінд поглянув на Двоцвіта, який застережно похитав головою.

— Всього лиш чарівник, який дозволив обставинам взяти над собою гору, — сказав він.

Не чуючи рук від перенапруження, Ринсвінд, похитуючись, дозволив відвести себе на дах вежі.

— Як ти сюди дістався? — похопився він.

Коен вказав на Багаж, що підбіг до Двоцвіта і роззявив кришку, наче пес, який знає, що провинився і сподівається, що негайний прояв щирої радості може відвернути виховний момент у вигляді скрученої в трубку газети.

— Жорсткуватий, зате прудкий, — задоволено сказав він. — Я вам навіть більше скажу — ніхто навіть не пробує тебе зупинити.

Ринсвінд поглянув на небо. На ньому справді було видимо-невидимо місяців, величезних подірявлених метеорами дисків, що тепер були в десять разів більші