Габріель Гарсія Маркес - Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

прекрасною головою римського імператора, облагородженою смертю. Було б недивно, якби одного дня хтось зустрів її на місці нещасного випадку: жива й здорова, вона би подавала умовні знаки дами в білому із Монпельє, аби її на мить витягли з її заціпеніння і дали можливість криком попередити, як ніхто не попередив її: «Вважайте, це небезпечний поворот!»

Таємниці доріг менш відомі серед людей, ніж таємниці морів, бо нема нікого неуважнішого, ніж водії-аматори. Натомість професіонали — як стародавні погоничі мулів — є невичерпним джерелом фантастичних розповідей. У придорожніх корчмах, як у стародавніх заїздах при дорогах для в’ючних тварин, загартовані водії вантажівок, які, здається, ні в що не вірять, без упину оповідають надприродні випадки зі свого ремесла, передусім ті, що трапляються серед білого дня і на найлюдніших ділянках доріг. Влітку 1974 року, коли ми з поетом Альваро Мутісом і його дружиною їхали тією самою дорогою, де тепер з’явилася дама в білому, то побачили маленький автомобіль, що відколовся від довгої валки, що стояла в заторі на зустрічній смузі руху, і помчав просто на нас на шаленій швидкості. Я ледве встиг від нього ухилитися, та наш автомобіль стрибнув у порожнечу й опинився на дні кювету. Декілька свідків встигли зафіксували, як виглядав автомобіль-втікач: то була біла «Шкода», чий номерний знак записали троє людей. Ми подали відповідну скаргу в поліцейську інспекцію Екс-ан-Провансу, і через кілька місяців французька поліція беззаперечно встановила, що біла «Шкода» із вказаними номерами насправді існує. Утім, вона також встановила, що в момент нашого нещасного випадку вона перебувала на іншому кінці Франції, схована в гаражі, а її власник і єдиний водій умирав у сусідній лікарні.

Ця та багато інших пригод прищепили мені майже благоговійну повагу до доріг. Та все-таки найбентежніший випадок на моїй пам’яті трапився зі мною в самому центрі Мехіко багато років тому. Майже півгодини, о другій дня, я чекав на таксі і вже хотів здатися, коли побачив, що до мене наближається одне, на перший погляд воно видалось мені порожнім і до того ж мало піднятий прапорець. Та коли під’їхало ближче, я ясно побачив, що біля водія хтось є. І лиш коли таксі спинилось, хоч я йому не махав, я усвідомив свою помилку: біля шофера не було жодного пасажира. Під час поїздки я розповів таксисту про свою оптичну ілюзію, і той вислухав мене цілком невимушено. «Завжди так, — сказав він. — Іноді я цілий день намотую кола і ніхто мене не зупиняє, бо майже всі бачать цього пасажира-привида на сусідньому сидінні». Коли я розповів цю історію панові Луїсу Бунюелю, вона видалась йому такою ж природною, як і шоферу. «Це добрий початок для фільму», — сказав він мені.

19 серпня 1981 року,

«Ель Паїс», Мадрид

Богота 1947 року

У ту пору всі були молодими. Та було щось гірше: попри нашу неймовірну молодість, ми завжди зустрічали інших, котрі були молодші від нас, і це породжувало в нас відчуття небезпеки і нагальної потреби доробити щось, які не давали нам спокійно насолоджуватися нашою чесно заслуженою молодістю. Покоління штовхали одні одних, зокрема поміж поетами і злочинцями, і заледве хтось щось витворював, як уже вирисовувався той, хто нахвалявся зробити це краще. Іноді я випадково натрапляю на якесь фото з тих часів і не можу розрадити печаль, бо мені здається, що насправді на тих світлинах не ми, а діти нас самих.

Богота була тоді відлеглим і понурим містом, де від початку XVI сторіччя сіялась безжальна мряка. Уперше я відчув цей смуток одного фатального січневого дня, найсумнішого в моєму житті, коли, допіру мені сповнилось тринадцять років, приїхав з узбережжя в костюмі з чорною накидкою, який мені перешили з батькового, в жилеті і капелюсі та з металевим баулом, в якому було щось від пишноти гробу господнього. Моя щаслива зірка, яка нечасто мене підводить, неймовірно прислужилась мені тим, що того дня немає на жодному фото.

Перше, що привернуло мою увагу в тій похмурій столиці: надто багато квапливих чоловіків на вулицях, що всі, як і я, вбрані у чорні костюми і капелюхи, натомість, не видно жодної жінки. Мою увагу привернули велетенські першерони, що тягли підводи з пивом під дощем, піротехнічні іскри трамваїв, які завертали за ріг під дощем, затримки дорожнього руху, аби пропустити нескінченні похоронні процесії під дощем. То були найтраурніші на світі похоронні процесії, з катафалками з головного вівтаря, кіньми, обрядженими в оксамит, і наголовачі з чорним плюмажем, і небіжчиками із добрих родин, що почувалися винахідниками смерті. Під ледь помітною мжичкою на площі Ньєвес, виходячи із заупокійної служби, я вперше побачив на вулицях Боготи жінку, була вона ставною і стриманою, із гордовитою поставою, як у королеви в жалобі, та я назавжди лишився наполовину в омані, бо її лице було прикрите непроникною вуаллю.

Образ тієї жінки, що досі мене непокоїть, є одним із моїх нечисленних ностальгійних спогадів про те місто гріха, в якому можливим було все, окрім занять любов’ю. Тому я колись сказав, що єдиний героїзм в моєму житті, як і в житті приятелів із мого покоління, — це бути молодими у Боготі того часу. Моєю найбільш сластолюбною розвагою було заходити в неділі до трамваїв із синіми вікнами, які за п’ять сентаво кружляли без упину між площею Болівар і проспектом Чилі, і проводити в них ці дні спустошення, які, здавалося, тягли за собою нескінченний хвіст багатьох інших порожніх неділь. Єдине, що я робив під час тих розпусних кружлянь, це читав книжки з віршами й віршами й віршами із розрахунку, мабуть, квадра[17] віршів на кожну квадру міста, доки не загоралися перші вогні у неперервному дощі, і тоді я обходив понурі кафе старого міста у пошуках когось, хто би виявив до мене милосердя і поговорив зі мною про вірші й вірші й вірші, які я щойно прочитав. Інколи я знаходив когось, і завжди це був чоловік, і ми до опівночі пили каву, курили недопалки цигарок, які ми самі ж скурили, і говорили про вірші й вірші, й вірші, в той час як в решті світу усе людство кохалося.

Одного вечора, коли