Жюль Верн - П'ятнадцятирічний капітан

хавільдари й солдати, які сподівалися, що їм пощастить скуштувати пуншу після його величності та придворних.

Жозе-Антоніу Алвіш заходився готувати пунш. Негору давав йому поради. На «чітоку» винесли й поставили в її центрі мідний казан місткістю близько двохсот пінт105. В нього вилили кілька барилець найгіршого, але дуже міцного спирту. Туди ж щедро насипали перцю та інших прянощів, аби дикунський пунш вийшов якнайміцнішим.

Всі оточили Муані-Лунга. Він, похитуючись, підступив до казана. Горілчане плесо надило його до себе; здавалося, він от-от кинеться в казан сторч головою.

Алвіш притримав його й тицьнув у руки запалений гніт.

— Вогонь! — крикнув він, лукаво усміхаючись.

— Вогонь! — повторив Муані-Лунга й ткнув гніт у спирт.

Як спалахнув спирт, як гарно затанцювали-закрутились синюваті вогники!

Алвіш присмачив пунш жменею морської солі, щоб він став іще пекучішим. Відблиски полум'я надали обличчям людей, які оточили казан, того тьмяно-синюватого відтінку, що його людська уява приписує привидам. Сп'янівши від самого тільки запаху спиртного, тубільці загорлали й, побравшись за руки, закрутилися в шаленому танку довкола володаря Казонде.

Алвіш, озброївшись величезним ополоником з довгою ручкою, помішував рідину в казані, що рясніла язичками полум'я.

Муані-Лунга підступився ближче. Він вихопив ополоника з рук у Алвіша, зачерпнув вогняного пуншу й підніс до рота.

Як заволав володар Казонде!

Його проспиртована величність спалахнув, мов сулія з гасом. Вогонь не давав великого жару, але невтримно пожирав Муані-Лунга.

Танок тубільців ураз розпався.

Один з міністрів Муані-Лунга підбіг до свого володаря, щоб загасити його, але, проспиртований не менше від того, зайнявся й сам.

Всі придворні Муані-Лунга могли б отак згоріти!

Алвіш і Негору заклякли на місці. Дружини володаря кинулись навтіки, Коїмбра дременув і собі, зрозумівши, що і йому загрожує така смерть.

Муані-Лунга і міністр попадали на землю, корчачись від нестерпного болю.

Через кілька хвилин Муані-Лунга і його міністр сконали. Невдовзі від них зостався тільки попілець та кілька кісток, що їх не взяв вогонь.

Ось що лишилося від володаря Казонде та його міністра.

Розділ XII

ПОХОРОН МУАНІ-ЛУНГА

Назавтра, 29 травня, місто Казонде мало незвичайний вигляд. Перелякані тубільці не витикали носа з хатин. Вони ще зроду не бачили, щоб володар, син неба, та його міністр загинули такою страшною смертю. Декому з тубільців, особливо старим, траплялося підсмажувати своїх ближніх. Вони знали, що для цього потрібні складні приготування. А тут їхній володар та міністр згоріли самі по собі, як суха трава! Тубільці мали це за справжнє диво.

Жозе-Антоніу Алвіш також не виходив (із дому. Він боявся, що провину за смерть Муані-Лунга звернуть на нього. Негору пояснив йому, чому помер його величність, і порадив бути обережним. А ні, то доведеться добряче потрусити гаманом, щоб викрутитися з халепи.

Аж тут Негору осяяла блискуча думка. За його порадою Алвіш пустив чутку, що незвичайна смерть володаря Казонде — знак особливої прихильності до нього великого бога Маніту; такої прихильності удостоюються тільки деякі його обранці. Забобонні тубільці спіймалися на гачок. Вогонь, що спопелив Муані-Лунга та його міністра, оголосили священним. Залишалось тільки вшанувати його величність похороном, гідним людини, піднесеної до рангу божества.

Цей похорон і своєрідний церемоніал, що його супроводив, давав Негору можливість поквитатися з Діком Сендом. Ніхто б не повірив — коли б не свідчення багатьох дослідників Центральної Африки, зокрема лейтенанта Камерона, — що такий похорон не обходиться без кровопролиття.

Спадкоємицею трону мала стати найстарша дружина Муані-Лунга — Муана. Вона звеліла негайно розпочати приготування до похорону. Цим вона проголосила свою владу, випередивши решту претендентів, а насамперед царка Укусу, який давно вже зазіхав на казондський трон. Як володарці держави, Муані не загрожувала жорстока доля інших дружин небіжчика. Водночас вона позбувалася наймолодших дружин, які добряче їй дозолили. Це особливо тішило люту мегеру106. Отож вона наказала оголосити — під звуки рогів і «марімба», — що похорон Муані-Лунга відбудеться завтра ввечері згідно з усіма узвичаєними обрядами.

Двір володаря і його народ сприйняв цей наказ як належне. Алвіш та інші работорговці не боялися Муани. Вони знали: подарунками та лестощами вони невдовзі візьмуть володарку під свій вплив.

Отже, трон перейшов у руки Муани швидко й мирно. Тільки в гаремі небіжчика панував переляк, і то не без причини.

Приготування до похорону почалися того ж дня. В кінці головної вулиці Казонде котив води бурхливий потічок — притока Кванго. На дні потічка мали викопати могилу для Муані-Лунга. Тож на час похорону треба було відвести воду вбік.

Тубільці заходилися споруджувати загату. Після похорону цю загату зруйнують, і вода повернеться в своє русло.

Негору вирішив домогтися, щоб Діка Сенда принесли в жертву на могилі володаря. Він бачив, як юнак розправився з Гаррісом, коли той сказав, — що місіс Уелдон та Джек загинули. Підлий боягуз, Негору не наважився б підступитись до Діка Сенда, якби той був на волі. Але тепер, коли його бранець мав пута на руках і на ногах, Негору пішов до нього. Португалець був із тих негідників, яким мало замучити свою жертву — їм треба ще й вдосталь натішитись її стражданнями.

Десь серед дня Негору подався до барака, де хавільдар пильно стеріг Діка Сенда. Юнак лежав долі. Цілу добу йому не давали їсти. Знесилений тяжким переходом, змучений болем од мотузок, що врізалися йому в тіло, Дік чекав смерті — бодай і найжорстокішої, — як вибавлення від усіх мук.

Побачивши Негору, юнак затремтів. Він мимоволі сіпнувся, щоб розірвати пута, кинутись на цього негідника й задушити його. Та навіть Геркулесові було б не до снаги розірвати товстелезне мотуззя. Дік зрозумів: боротьба між ним та Негору ще не закінчена. Він спокійно подивився просто в вічі португальцеві, вирішивши не відповідати, хоч хай би що той казав.

— Я вважав за свій обов'язок, — почав Негору, — востаннє навідати мого юного капітана й висловити йому глибоке співчуття з того приводу, що він уже не може командувати тут так, як на борту «Пілігрима».

А що Дік Сенд нічого не відповів, то Негору провадив:

— Невже, капітане, ви не впізнали свого колишнього кока? А я так квапився до вас, щоб дістати накази та спитати, чого ви бажаєте на сніданок!

Мовивши це, він щосили копнув Діка ногою.

— Я маю до вас іще одне запитання, мій юний капітане. Коли ваша ласка, поясніть до пуття, як це ви потрапили до Анголи замість того, щоб пристати до південноамериканського узбережжя?

Він міг цього й не говорити: Дік давно вже впевнився в тому, що саме Негору