Бруно Шульц - Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

Він поволі сходив з ліжка, навшпиньки скрадаючися до тітки. Стояв отак над нею, сплячою — мов кіт, що зачаївся до скоку, з нашорошеними бровами й вусами. Лев на стіні коротко позіхнув і одвернув голову. Тітка, розбуджена, злякалася цієї розіскреної очима і хоркотливої голови.

— Йди, йди до ліжка, — говорила вона, відганяючи його, як когута, рухом руки.

Він відступав, хоркаючи й розглядаючись нервовими рухами голови.

В другій кімнаті лежав Додо. Додо не вмів спати. Осередок сну в його хворому мозку не функціонував правильно. Додо крутився, торгався в постелі, перевертався з боку на бік.

Матрац скрипів. Додо тяжко зідхав, сопів, зводився, безпорадний, у подушках.

Нежите життя мучилося, дратувалося в розпачі, крутилося, як кіт у клітці. В тілі Додо, в тому тілі пуголовка, хтось старівся без пережиттів, хтось дозрівав до смерти без крихти змісту.

Раптом він жахливо заридав у темряві.

Тітка Ретиція збігла до нього з ліжка: — Що тобі, Додо? Тебе щось болить?

Додо обернув голову із здивуванням. — Хто? — запитав він.

— Чого ти ячиш? — питає тітка.

— То не я, то він…

— Який «він»?

— Замурований…

— Хто такий?

Але Додо з відчаєм махнув рукою: — Е… — і обернувся на другий бік.

Тітка Ретиція навшпиньки вернулася до ліжка. Вуйко Ієронім у переході погрозив їй пальцем: — Всюди вже говорять: Ді — да…

Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК

Публікації:

Б. Шульц. «Цинамонові крамниці», «Санаторій Під Клепсидрою». — Львів, ВС «Просвіта», 1995.

Едзьо

І

На тому самому, що й ми, поверсі будинку, у вузькому й довгому крилі від подвір'я живе Едзьо зо своєю родиною.

Едзьо вже давно не малий хлопець. Едзьо — дорослий мужчина з гучним чоловічим голосом, яким він інколи співає оперні арії.

Едзьо має схильність до огрядности, однак, не до тої губчастої й м'якої форми, а радше до атлетичної і мускулистої її відміни. В руках він сильний, як ведмідь, але що з того, коли його ноги, зовсім звироднілі і безформні, не здатні до вжитку.

Коли подивитися на Едзьові ноги, то, по суті, невідомо, в чому полягає те дивне каліцтво. Виглядає воно так, неначе б вони мали забагато суглобів між коліном і кісткою, щонайменше на два сустави більше, ніж нормальні ноги. Нічого дивного, що в тих понаднормових суставах вони жалюгідно заламуються, і то не тільки на боки, але й допереду, й у всіх напрямках.

Тож Едзьо рухається за допомогою двох милиць, милиць досконалої роботи, гарно політурованих на червоне дерево. Тими милицями він щодня сходить униз купувати газету, і це — його єдина прогулянка і єдина різноманітність. Прикро дивитись на його переправу через сходи. Його ноги нерегулярно вибочуються то вбік, то взад, заламуються в несподіваних місцях, а стопи, як кінські копита, короткі й високі, стукотять, мов колоди, по дошках. Проте, опинившись на площині, Едзьо несподівано змінюється. Він випростується, його торс кремезно здіймається, а тіло набирає розмаху. Спираючися на милиці, як на поручні, він викидає ноги далеко перед себе, і вони вдаряють з нерівним тупотом об землю, потім переносить милиці з місця, і з нового розмаху знову з силою викидається вперед. Такими кидками тіла здобуває він простір. Нераз, маневруючи милицями на подвір'ї, він може в надмірі сил, нагромаджених довгим сидінням, з воістину чудовою пасією демонструвати цю героїчну методу пересування — на подив служників з партеру та з першого поверху. Тоді його карк бубнявіє, під бородою зарисовуються дві фалди підборіддя, а в скісно зціпленому обличчі з затиснутими від напруження вустами крадькома з'являється болісна гримаса. Едзьо не має жодної професії ані зайняття, немов би доля, обтяжуючи його вагою каліцтва, взамін за це звільнила його тихцем від цього прокляття дітей Адама. В тіні свого каліцтва Едзьо в повній мірі користується цим винятковим правом на байдикування, і в тиші духу він задоволений своєю ніби приватною, індивідуально укладеною умовою з долею.

Проте, ми часто задумуємося над тим, чим заповнює собі час цей двадцятикількалітній молодик. Багато часу забирає в нього читання газети. Едзьо — читач ґрунтовний. Від його уваги не втече жодна нотатка ані жодний анонс. А коли він доб'ється-таки до останньої сторінки, не чекає його в решті дня нудьга, о, анінайменше! Лишень тоді починається справжня праця, якою Едзьо вже наперед тішиться. По полудні, коли інші кладуться на пообідню сплячку, Едзьо виймає свої великі, грубі книги, розкладає на столі край вікна, готує клей, пензель і ножиці, і починає свою милу й цікаву працю викроювання найбільш цікавих статтів та втілювання їх на засаді певної системи у свої книги. Милиці на всякий випадок стоять готові, сперті на парапет вікна, але Едзьо не потребує їх, бо все має напохваті, і так, серед копіткої праці, спливає кілька годин до підвечірка.

Щотретій день Едзьо голить свій рудий заріст. Він любить цю чинність і весь її реквізит: гарячу воду, спінене мило і гладку, лагідну бритву. Розробляючи мило, гострячи бритву о шкіряний пояс, Едзьо невчено й невигадливо співає, але робить це безпретенсійно і на повні груди, а Аделя стверджує, що він має приємний голос.

Однак, у Едзьовому домі не все, крім сказаного вище, в порядку. Між ним і батьками панує там, на жаль, якась дуже серйозна несумісність, тло й підложжя якої невідомі. Ми не будемо повторювати домисли й плітки, обмежуючись емпірично перевіреними фактами.

Це трапляється, як правило, під вечір, у теплій порі року, коли Едзьове вікно відкрите — до нас доходять відголоси тих непорозумінь. Властиво, ми чуємо лише одну половину діялогу, а саме, партію Едзя, бо репліки його антагоністів, схованих у дальших комірках помешкання, до нас не долинають.

Важко з цього здогадатися, що закидають Едзьові, але з тону його реакції можна робити висновок, що його дістали до живого, довели мало не до крайности. Слова його — ґвалтівні й нерозважні, продиктовані надмірним хвилюванням, але тон, хоч ніби й роздратований, все ж таки нужденно-боягузливий.

— Ну, так, — волає він плаксивим голосом, — ну, і що з того?.. — Коли вчора? — Неправда! — А якщо й так? — Ну, то тато бреше! — І так це тягнеться мало не три чверті години, урізноманітнені хіба що вибухами Едзьового жалю й обурення, коли він б'є себе в голову і рве на собі волосся з безпорадної люті.

Але часом — і ось де справжня пуанта тих сцен, яка заправляє їх специфічними дрижаками — стається те, на що ми чекали з завмерлим подихом. У глибині помешкання ніби щось валиться, з тріском відкриваються якісь двері, з гуркотом