Василь Семенович Стефаник - Потойбiчне

– Гей, гей, коли б вернулася моя молодість! Коли б заграла кров молода! Та що ж? Не вернеться молодість… Пропало!.. Смерть клепає косу! – зітхала Оленецька по пару чашках чаю з коньяком.

– Певне, мали гарну молодість, коли так бануєте за нею. Розкажіть, пані, я так люблю слухати, коли хто оповідає про свою молодість! – просила несміливо Ксеня.

Оленецька мовчала. Але коли Ксеня стала просити її своїм солодким голосом та гладити своєю теплою рукою її худі руки, вона промовила:

– Ви не думайте, що я завжди була така бідна, така дуже бідна, така саміська! Я не завжди була така стара, пом'ята, пожовкла, мов осінній листочок, битий негодою… Я була красива, з темно-синіми очима, з блискучим чорним волоссям, завше замаєна пахучими, багровими рожами… Ех, і сама ж я була рожею, дикою, колючою рожею!.. Колись молодою дівчиною я жила у своїх батьків, мов безжурна птаха, мов метелик барвистий. Гуляла, веселилася… Та на однім балю закохався в мені один молодий панич, Богдан Лелін. Стрункий, чудовий, гордий… Божеволів за мною. Молився до мене й тратив розум, коли бачив мене… А знаєте ви, Ксеню, що таке кохання?

Ксеня засоромилася й не відповіла нічого.

– Я вам скажу! Кохання – це вогонь, що диким полум'ям обхоплює ціле тіло. Це непоборима сила, що один пол кидає в обійми другого. Це голод цілого тіла! Закохана людина не бачить нічого, не чує нічого, не тямить нічого, – вона губить розум! її душа кричить і шукає заспокоєння голоду. І заспокоює цю жадобу – тільки в сполуці двох відмінних полів, що знайшли себе силою таємничого споріднення. Коли злилися два полум'я в одно, перетопилися дві душі в одну – тріюмфує кохання. Инакше, – відіпхнута одиниця страждає, нераз огонь спалює її волю й вона кінчить самогубством, або до смерти носить у серцю незагоєну рану… Ось, справжнє кохання! Тріюмф життя або танок смерти!.. Таким справжнім коханням кохав мене Богдан! А я? – Я була горда його палким коханням, розпалювала довкола себе вогонь, але сама була холодна. І це пімстилося на мені. Чи я кохала Богдана?.. Ах, як я кохала його!.. А проте…

Коли раз на бальконі, в тихий, зоряний вечір, Богдан тремтючими устами благав мене, щоб я назавсіди віддала йому своє серце, – я відмовила йому. Чому?.. Або я знаю?.. Він зблід, бо не сподівався цього й вийшов мовчки до саду. За хвилинку мені стало його жалко, я побігла за ним‚ але не застала його в саді. Слуги оповідали мені, що він сів на свого карого верхівця, натис на очі капелюха і помчав кудись. Я чим скоріше післала до нього гінця з листом, але він не застав його дома. Що діялося тоді в моїм серці, - годі описати. В мене було вражіння, немов грім ударив у моє серце й розшматував його на двоє. Я згубила половину свого «я» й не могла вже знайти його. Я довідувалася про Богдана листами й усно, але всякі сліди загинули за ним… І чому те кохання так пізно заквітло в моїм серці? Чому?.. Мій розум не в силі з'ясувати собі цього!..

Оленецька захлипала гірко, але скоро обтерла сльози й говорила далі:

– Мені не могло поміститися в голові, що маю втратити Богдана навіки, і завжди мала я надію знайти його й відплатитися йому за серце серцем. Я тужила за ним і бажала побачити його бодай у сонній уяві. Та моє побажання довго не сповнялося… Аж раз він з'явився мені у сні…

Десь іду я темним, густим бором, і захотілося мені пити. Дивлюся. Стоїть скеля, а з неї б'є вода. Наближаюся, щоб напитись тієї води. Протираю очі: таж це не скеля – це Богдан. Стоїть він, блідий, сумний, у чорнім убранні й тримається за серце. Богдане! – питаю – а де ж скеля, де вода? Спрага спалила мені уста, хочеться страшенно пити… – Я скеля, – відповідає Богдан – з мого серця тече вода й до кінця світа тектиме. Пий!

Тут зняв він свою білу руку із серця й з нього пустилася вода. Ні, не вода, а кров. І тече та кров, тече – тече… Далі зробилася з неї ріка. Я потопаю, кричу, і вже – вже маю втопитися, аж тут хтось схопив мене за руку і посадив у човен. Дивлюся- біля мене сидить Богдан. Срібний човен тягнуть білі лебеді, а десь далеко-далеко грають дзвони. Жах обняв мене. Хочу кричати – так не можу. Пливемо мовчки далі. Пливемо… Богдан узявся знов за серце, кров перестала текти з нього, і ми причалили до пристані. А червона ріка, срібний човен і білі лебеді десь ділися. Богдан узяв мене за руку і веде… На небі ані одної зірки. Темно і лячно. Довкола нас літають чорні мотилі. Перед нами біжать босоногі дівчатка в білих шатах, з міртовими віночками на кучерявих головках, і одні з них присвічують нам смолоскипами, иньші кидають нам під ноги багрові троянди, сині васильки й білі лелії. Так зайшли ми до якогось монастиря. Напроти нас вийшов чернець сивий, мов голуб, і повів нас до церкви. Там провів нам шлюбну присягу й говорив про подружні обов'язки. А коли ми вже відходили, я побачила перед собою велику срібну домовину. – Що це має значити? – я поспитала Богдана з острахом. – Не бійся! – відповів він‚ – це наша палата! І хотів втрутити мене до домовини, але я почала шарпатися, кричати і пробудилася в гарячці…

Цей сон мучив мене три дні. Страшне прочуття не давало мені супокою. Аж надійшов четвертий день; була це неділя. Пам'ятаю, як сьогодні… Старенька церква кликала срібними дзвонами на богослуження. Весняний вітер приносив через відчинені ґотицькі вікна запах ірисів та лілей. Одягаюся й чую стукіт кінських копит. Серце б'ється неспокійно в грудях. Що ж знову? Адже хіба нічого нового?.. Хлопець привіз пошту. Вибігаю на ґанок. – Є що до мене? – питаю хлопця. – Є листи! – відповідає. Беру від нього торбу й нервово висипаю листи. Дивлюся – є до мене лист із Корфу. Від кого ж би? Розкриваю конверту – читаю… Ах, краще було осліпнути, запастися в глибоку могилу, як читати такого листа. Читаю й не вірю своїм очам. Чернець з Ґастурі писав коротко: «Всевишньому сподобалося покликати Богдана Леліна до своєї хвали. Просив вас, щоб ви простили йому, коли чим прогрішився проти вас, та змовили за його душу Отченаш. О. Аркадій».

Слова о. Аркадія вразили мене до глибини