Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Фентезі » Потойбiчне 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Потойбiчне" автора Василь Семенович Стефаник. Жанр книги: Фентезі.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 70 71 72 ... 153
Перейти на сторінку:
і я впала мов мертва на землю. Батько на власних руках заніс мене до ліжка й сам занедужав з жури. Лікарі сказали, що я дістала запалення мізку, і стратили вже надію на моє одужання. Мати оповідала мені, що я часто схоплювалася з ліжка і з відкритими очима кричала несамовито: «О-о!.. Богдан!.. Сміється… Танцює… О-о!.. кров сочить з його серця… Давайте дзбанок, той великий, срібний!.. Наточимо крови! Справимо весілля!.. Геть беріть його!.. Ловіть!.. Ратуйте!.. О-о!.. Душить мене!..»

Коли я трохи подужала, взяла від батьків гроші й поїхала до Ґастурі, села, що лежить на острові Корфу. Там, недалеко від славної палати цісаревої Єлисавети, що зветься «Ахілейон», стоїть на горбку монастир. У тім монастирі я знайшла старенького о. Аркадія й просила його, щоб він розповідав мені дещо про Богдана. Але о. Аркадій не багато вмів сказати мені про нього. Він рідко ходив до села й перший раз побачив Богдана, коли братчики принесли його півмертвого до монастиря. Ченці гаряче бажали врятувати молоде життя, але це їм не вдалося. Рана, що її завдав собі Богдан револьверовою кулею, була смертельна. Серце було нарушене й він мусів умерти. По смерти о. Аркадій знайшов у його кишені карточку з просьбою, що її й виповнив, піславши мені листа, про який згадувала.

Кілька місяців я майже прожила на Богдановій могилі. Довкола мене цвіли помаранчі й мигдали, а в мойому серці цвіла чорна квітка смутку. Я плакала, молилася, але все було запізно. Я поставила на могилі Богдана обеліск з білого мармору, посадила смутні кипариси, щоб плакали над його недолею, але все було запізно, запізно…

Тим часом довідалася родина, де я пробуваю. Приїхав батько до Ґастурі й силоміць забрав мене відти. Але дома я не могла жити і тинялася по світі. Як довго жили батьки, посилали мені гроші, коли ж вони померли, й я дістала спадок, – я гайнувала його. Рідня взяла мене в курателю. Літа йшли, я постарілась на чужині. Мій маєток меншав і куратор писав мені, що коли не вернусь, то незабаром не матиму з чого жити. Я вернулась, але краще було покінчити самогубством… Я застала руїну. Після обрахунку залишився мені невеличкий капіталик. Ці гроші примістив куратор при одному монастирі, мені дали келію, й я мала жити черницею. Але там я не могла довго витримати і – втекла. Гроші якби пропали!.. Черниця, що приходить до мене щомісяця, дає мені з моїх колишніх фондів стільки, щоб я не згинула з голоду… І так доживаю я свого віку!.. Остання жебрачка живе краще від мене!..

Оленецька попала у важну задуму, її обличчя захололо раптовно й було жовте, мов віск.

Ксеня не знала, що має робити з собою, їй було якось ніяково… Вона закрила своє бліде обличчя руками і відійшла мовчки.

А свічка догорала.

III

Так говорив раз равві Симеон: «Що за дбайливість виявив Всевишній при сотворенню оруддя мови! Всякі иньші важливі члени тіла лежать вільно зверху й ідуть просто вгору, або звисають униз. Лише язик сидить у ямі, покладений плоско, щоб завсіди міг лежати супокійно й тихо. А щоб завжди міг залишатись у тих природних межах, Господь обмуровав його двома стінами. Одна – зо слоневої кости; друга – з м'якої матерії. Щоб стримувати його невгамований огонь, Єгова обвів його навіть вічно текучим потічком. І що ж з того? Язик усе ж коїть багато лиха! Скільки то через нього горя, скільки знищення!»

Ці слова Симеона читала колись Оленецька. Вони нагадалися їй тепер, і пекли її мозок мов розтоплене олово.

Стільки літ вона не дозволяла свому язикові переступати «природних меж» і добре було їй з тим. А тепер дозволила йому вільно погуляти і що вийшло з того?.. Пониження й нестерта пляма сорому на чолі! І навіщо ж було їй розкривати криваві рани свого серця? Адже тайна, яку вона так дбайливо берегла у собі, стала публичною власністю. Кожному вільно тепер заглянути в середину її серця зблизька й оплювати його… Ох, яка огида… Яка огида!..

Холодний піт виступив на чоло Оленецької. Розпука запустила кігті в її серце й немилосердно шарпала його.

Вона впала в безодню і не бачила виходу з неї. Оглянулася і привиділися їй гадюки. Вони виповзали з усіх кутків кімнати, простягали свої страшні пащеки до неї й хотіли проглинути її.

Оленецька скрикнула божевільно. Кинулася до столика, вийняла свічку й засвітила її.

Гадюки поховалися по кутках.

Зашелестіла стара липа.

Оленецькій здавалося, що хтось кличе її. Вона відслонила вікно й побачила труп'ячо-бліду голову Богдана, прив'язану за волосся до галуззя липи.

Оленецька мерщій заслонила вікно, очі закрила руками, сіла на софу й довго трусилася мов у лихоманці.

Потім відкрила очі й тривожно розглядалася довкола. Але, не побачивши нічого замітного, прижмурила очі й бажала заснути. Та сон не приходив…

Встала й хотіла ходити по кімнаті. Але втома й гарячка путали їй ноги. А очі бачили різнобарвні цятки, що мішалися з собою й творили дивоглядні великі плями.

Сіла знову на софу й шептала щось ніби молитву. Перехрестилася й усміхнулася. Якась думка, наче огник, блиснула в її замраченім мізку. Схопилася із софи, вхопила обіруч столик, поставила його на середину кімнати й вискочила на нього. Там зірвала з шиї червону хустинку, зробила з неї петлю, закинула петлю на шию, кінці її прив'язала до гака, що стирчав серед стелі, і відіпхнула столик ногою.

1913 р.

Стефан Грабинський

Народився у 1887 р. в Кам'янці Струмиловій на Львівщині. Батьки його були українці греко-католицького віросповідання. Батько, Денис Грабинський, повітовий суддя, належав до кола староруських патріотів, а брат був уніятським священиком.

Сухоти, ця фатальна хвороба для європейських письменників початку століття, не обминула і Стефана. Життя його проминуло в постійному страху й очікуванні рішенця. Мешкав з родиною спочатку під Самбором, а згодом перебрався до Львова.

Видав кілька збірок моторошних оповідань – «Демон руху» (1919), «Шалений подорожній» (1920), «Несамовита оповідь» (1922), «Книга вогню» (1922) та ґотичних повістей – «Салямандра», «Тінь Бафомета», «Монастир і море», «Острів Ітонго».

Його творчість дуже влучно схарактеризував польський дослідник Артур Гутнікевич: «Грабинський, будучи представником глибокої провінції, створив особливий вид фантастики – «галичанський», а тому залишався чужим для літераторів з-поза Галичини». Успіх він мав лише тут, у Львові, а в Польщі його ігнорували. Мовчання високої критики Стефан переживав дуже боляче.

У квітні 1931 р. Грабинський отримав літературну премію Львова, яка врятувала йому ще

1 ... 70 71 72 ... 153
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Потойбiчне», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Потойбiчне"