Габріель Гарсія Маркес - Осінь патріарха

вони, разом узяті, утворюють щось “постійне”, “усталене”, якусь нерухому, вічну круговерть, не прояснену жодною датою, жодною історичною подією.

“Міф, - пише далі М. Стеблін-Каменський, - це не жанр, не певна форма, а зміст, начебто незалежний від форми, в якій він виражений. Міф - це твір, первісна форма якого ніколи не може бути встановлена. Він - завжди переказ чогось, що існувало вже раніше”.

І в “Осені патріарха” неможливо виявити чітко виражену, жанрово забарвлену форму, бо твір цей імітує “переказ чогось, що існувало вже раніше”. Адже ніхто (в усякому разі, жоден із тих, від чийого імені ведеться анонімна оповідь) “його превосходительства” й у вічі не бачив. Колективне “ми” складає образ володаря, як мозаїку, збираючи по крихтах уривки легенд, чуток, пліток, задовольняючись відомостями з других або й третіх рук.

І ще одне споріднює цей роман з міфом. Мова йде про архітектоніку, зокрема, вибір простору. Простір, як і час, тут уривчастий - це ті місця, на яких у той чи інший момент оповіді перебуває президент. Здебільшого це палац, іноді якесь інше місце в столиці, або той будинок на скелі над морем, де тиран дав притулок своїм нещасним колегам із інших країн, щоб, порівнюючи себе з ними, радіти власній, щасливішій долі нескинутого диктатора. Лише ці екс-президенти, чужа морська піхота та калейдоскоп послів, що диктують диктаторові волю північноамериканського сусіда, підтверджують існування навколишнього світу. В усьому іншому і світ цей, і навіть країна, в якій порядкує тиран, тонуть у пітьмі, наче й зовсім не існують. Гарсіа Маркес, як бачимо, йде за міфотворчим ладом оповіді. Але не в ім’я його закріплення, його освячення. Навпаки, здебільшого для того, щоб підірвати цей лад ізсередини.

Безперечно, в “Осені патріарха”, як і в “Ста роках самотності”, авторські стосунки з міфом не прості, не однозначні.  Одного разу президент наказав перебити під час “дружньої вечірки” всіх своїх давніх соратників. І наступного ранку його мати Бендісьйон Альварадо була “приголомшена, в цілковитому розпачі, бо зі стін точилася кров, “хоч як їх не затирай вапном та попелом!” - і з килимів аж цебеніла кров, скільки їх не викручували, і в коридорах та канцеляріях річками текла кров, як не намагалися її витерти...” Такий гіперболічний образ, зрозуміло, далекий від насміху з марновірності анонімних оповідачів. Трагічна метафора волає до небес про підступність президента, його жорстокість, зрадництво, і в цьому розумінні вона правдива, істинна. Але тільки в тому середовищі, яке традиційно настроєне на міфічне світосприйняття.

Тільки в цьому середовищі може виникнути і такий мотив, як поява трьох Колумбових каравел біля берегів країни, якою править диктатор. Образ цей багатозначний. Очевидно, він найменше посягає на об’єктивність часу, затіває з часом гру. Адже президент - химерний сучасник Колумба. Щоправда, він одержує від останнього в дарунок золоту острогу, але не як спадкоємець традиції, скоріше, як дикун, ласий на дрібнички. Та й усі стосунки між підданими президента і людьми адмірала - це зіткнення між аборигенами й іспанцями, що вперше припливли до Нового Світу. Водночас піддані президента знають, що перед ними Колумб, і вони відчувають до нього приблизно те, що Великий інквізитор у Достоєвського відчував до Христа...

Простіше розшифровується історія з продажем північноамериканцям Карибського моря. Передусім це глузування з методів господарювання президента, що призвели до величезного державного боргу, а також сатира на Сполучені Штати, які грабують своїх південних сусідів. До цього долучається ще й кепкування із всемогутності науково-технічної революції: море поділено на квадрати, викачано і в цистернах перевезено за тисячі кілометрів.

Усе це - художнє використання можливостей міфа.

І все-таки в “Осені патріарха” основне - деміфізація. Час від часу потік оповіді про життя президента виносить на поверхню наче збережені пам’яттю голоси очевидців: то людини, що непомітно прослизнула в президентський палац, то служниці, мимохідь зґвалтовані президентом, то повії, якій наказали грати перед ним роль невинної школярки. Всі ті “цитати” заслуговують на таку саму довіру, як і решта тексту. Але ще важливіше інше: тут міф наче твориться в нас на очах, він не застиг, не зцементувався, не перетворився на незаперечний факт: у ньому є щілини, завдяки яким його можна розколоти.

Передусім у Гарсіа Маркеса маємо справу не з одним, а з кількома типами міфа. Перший - офіціозний, його розповсюджують сам диктатор і підвладні йому інституції. Одна з них - “постійно діюча демонстрація” на Військовій площі: демонстранти зчиняли галас, піднімаючи величезні транспаранти, на яких було написано: “Боже, бережи найдостойнішого, який на третій день воскрес із мертвих!” Інша - друковане слово, зокрема шкільні підручники, які матері диктатора “приписували чудо непорочного зачаття: їй нібито приснився віщий сон, що вона має народити нового месію...” І в лексиці і в стилі цього повідомлення ясно відчувається іронія. Важко сказати, хто її носій - автор, що, “піднявши забрало”, з’явився перед читачем власною персоною, чи піддані диктатора, анонімні оповідачі його життя.

У всякому разі піддані ці віддають перевагу міфові більш апокрифічному, міфові, в якому диктатор безцільно волочить по залах палацу величезні плоскі ступні, в якому він здирає шкіру з непокірних, в якому він оточений паралітиками й прокаженими, в якому він обкрадає власну державу і, щоб замести сліди, наказує знищити сотні ні в чому не винних дітей.

Такий портрет правителя скидається на викриття. Але це міф. І міф, особливо небезпечний тим, що та його сторона, яка підносить, глорифікує диктатора, здатна ввести в оману видимістю критики. Так, на своєму міфотворчому портреті диктатор не розумний, не добрий, не гарний, а проте він людина непересічна, суперечлива, тому, можливо, навіть глибока і складна.

Він уміє використати епідемію чуми, щоб звільнитися від чужоземної опіки; роки за роками примушує країну коритися собі; здатний придушити будь-яку змову і в будь-якого змовника збудити такий страх, що в того випадає з рук зброя, націлена на диктатора. Він любить матір, самовіддано її доглядає до самої смерті, а потім бореться з папським престолом за її канонізацію. Нарешті, він єдиний серед усіх мешканців країни якимось надприродним інстинктом відчуває наближення урагану...

Та Гарсіа Маркес на цьому не спиняється. “Осінь патріарха” побудована так, що поступово розвіюється не лише офіціозний, а й апокрифічний міф. Цьому не в останню чергу допомагає зустрічний потік ще одного міфа - того, який містить уявлення тирана про самого себе і про місце, яке він посідає у власній системі влади.

Часом диктатор досить ясно усвідомлює свої стосунки з підданими: “Він почувався зовсім безпорадним, коли на нього дивилося ціле місто: слова застрявали в горлі, і ясно, ніби перед смертю, він збагнув, що йому не вистачає, і ніколи не вистачить духу стати на повен зріст над безоднею людської маси”. Та взагалі він глибоко й непохитно переконаний, що народ його любить, що правитель він, хоч і суворий, та справедливий. І ця нічим не обґрунтована й нічим, по суті, не підтверджена віра вельми істотно відбивається на всіх його думках та ділах. Це найкраще простежується, коли зіставити характери диктатора та його фактотума, його тіні - Хосе Ігнасіо Саенса де ла Барра. Шеф таємної