Джейн Остін - Емма

лише м'ясник зі своєю тацею, чепурненька бабця, що прямувала від крамниці додому з повним кошиком, дві дворняжки, що погризлися через брудну кістку, і купка лінькуватих дітлахів, що споглядали пряники у віконці булочника, Емма знала, що кращого видовища годі й бажати, і цілком задовольнилася побаченим — якраз достатньо, щоб не відходити від дверей. Розум жвавий і в бездіяльності здатен удовольнитися малим, а речей для нього нецікавих просто не помічає.

Вона поглянула на дорогу, що вела до Рендоллза. Пейзаж пожвавішав: з'явилися двоє людей — місіс Вестон і її прийомний син, що якраз входили до Гайбері, прямуючи, звичайно ж, до Гартфілда. Однак спочатку вони зупинилися біля Бейтсів, чий будинок був ближче до Рендоллза, ніж крамниця Форда, і вже хотіли постукати в двері, але помітили Емму. Тож вони відразу перейшли через дорогу й наблизилися до неї; здавалося, що приємні спогади про вчорашню зустріч зробили приємнішою зустріч нинішню. Місіс Вестон повідомила їй, що збиралася зайти до Бейтсів і послухати, як звучить новий інструмент.

— Бо мій попутник стверджує, — сказала вона, — начебто минулого вечора я точно пообіцяла міс Бейтс, що прийду сьогодні вранці. Я й гадки про це не мала і не знала, що навіть призначила день. Але він каже, що я обіцяла, тож довелося піти.

— А поки місіс Вестон буде з візитом у Бейтсів, я сподіваюся, — сказав Френк Черчілль, — що мені дозволять приєднатися до вашої компанії та зачекати на неї в Гартфілді — якщо ви йдете додому.

Місіс Вестон засмутилася.

— А я думала, що ви підете зі мною. Бейтси були б дуже раді.

— Я? Я там тільки заважатиму. Але, здається, я і тут заважатиму не менше. Схоже, що міс Вудхаус не потребує мого товариства. Моя тітонька завжди кудись мене відсилає, коли ходить по крамницях. Каже, що я її страшенно нервую; а міс Вудхаус має такий вигляд, що от-от скаже те саме. То що ж мені робити?

— Я тут не у власних справах, — сказала Емма. — Я лише чекаю на свою подругу. Незабаром вона закінчить скуплятися й ми вирушимо додому. А ви пішли б краще з місіс Вестон та послухали, як звучить інструмент.

— Що ж… воля ваша. Але, — з посмішкою, — уявіть, що в полковника Кемпбелла були не надто гарні порадники і фортепіано звучить поганенько — чим я тоді зможу зарадити? Місіс Вестон не буде від мене ніякої користі. Вона й сама зможе прекрасно впоратися. Нехай тоді неприємна правда прозвучить із її вуст, що ж до мене, то я почуваюся найнещаснішою істотою на світі, коли доводиться брехати заради ввічливості.

— Дозвольте вам не повірити, — відповіла Емма. — Я переконана, що в разі необхідності ви здатні бути таким же нещирим, як і всі інші; але немає підстав припускати, що інструмент звучатиме погано. Якраз навпаки — якщо я правильно зрозуміла висловлювання міс Ферфакс учора ввечері.

— Ходімо зі мною, будь ласка, — попрохала місіс Вестон, — якщо це не буде для вас надто неприємно. Прослуховування не займе багато часу. А потім ми вирушимо до Гартфілда. Справді, я так хочу, щоб ви пішли зі мною! Вони це сприймуть, як вияв величезної поваги. Мені завжди здавалося, що саме це ви й хотіли зробити.

Френк більше не мав що сказати, тож — зі сподіваннями на Гартфілд як винагороду — йому довелося повернутися разом із місіс Вестон до дверей місіс Бейтс. Емма прослідкувала, як вони зайшли всередину, а потім повернулася до Гаррієт, що стояла біля того ж самого згубного прилавка, і всією силою свого розуму спробувала переконати її, що коли їй потрібен простий серпанок, то нічого задивлятися на візерунчастий, і що блакитна стрічка, якою б гарною вона не здавалася, все ж таки ніколи не пасуватиме до жовтої викрійки. Нарешті всі справи було вирішено, навіть місце призначення пакунку.

— Пані, може, мені надіслати його місіс Годдард? — запитала місіс Форд.

— Так… ні… авжеж, надішліть його місіс Годдард. Але ж викрійка мого плаття — у Гартфілді… Ні, краще надішліть, будь ласка, до Гартфілда. А як же місіс Годдард? Вона неодмінно захоче подивитися… А викрійку плаття я завжди зможу забрати додому. Але стрічка знадобиться мені сьогодні ж — тож її краще надіслати до Гартфілда — принаймні стрічку. Тоді зробіть, будь ласка, два пакунки, місіс Форд.

— Гаррієт, не варто завдавати місіс Форд клопоту з двома пакунками.

— Не варто — значить, не варто.

— Та який там клопіт, пані, — мовила ввічлива місіс Форд.

— Але мені дійсно буде краще мати все в одному. А потім, будь ласка, надішліть усе це до пансіону місіс Годдард… не знаю… Ні, я гадаю, міс Вудхаус, що краще нехай його надішлють до Гартфілда, а ввечері я заберу його додому. Що ви порадите?

— Щоб ти ні секунди більше про це не думала. Будь ласка, до Гартфілда, місіс Форд.

— Авжеж, так буде найкраще, — задоволено сказала Гаррієт. — Я й не хотіла, щоб його надіслали місіс Годдард.

Біля крамниці почулися голоси: скоріше голос був один, а жінок — двоє; на порозі їх зустріли місіс Вестон і міс Бейтс.

— Шановна міс Вудхаус, — мовила остання, — я оце хутенько прийшла, щоби благати вашої ласки зайти та посидіти трохи з нами, а потім висловити свою думку про наше нове фортепіано — разом із міс Сміт, звичайно ж. Як ся маєте, міс Сміт? Дякую, дуже добре… Я умовила місіс Вестон піти зі мною, щоб вона допомогла мені умовити вас.

— Сподіваюсь, що місіс Бейтс і міс Ферфакс…

— Почуваються дуже добре, спасибі за вашу люб'язну турботу. Моя матінка — у доброму здоров'ї, а Джейн учора ввечері не застудилася. А як містер Вудхаус? Дуже рада чути, що з ним усе гаразд. Місіс Вестон сказала мені, що ви тут. Тож я і кажу тоді — це ж треба бігти через дорогу та благати її зайти до нас; моя матінка буде така рада її бачити — а коли в нас таке гарне товариство, то вона не зможе відмовити. «Авжеж, покличте її неодмінно, — сказав містер Френк Черчілль. — Думка міс Вудхаус про інструмент варта уваги». Але, кажу, я почуватимуся певнішою, що мені вдасться запросити її, коли хтось із вас піде зі мною. «Ой, — сказав він, — зачекайте півхвилини, доки я не закінчу роботу». А сам — уявіть собі, міс Вудхаус, — щонайлюб'язнішим чином на світі зголосився полагодити заклепку в окулярах моєї матінки. Ця заклепка, уявіть собі, відпала сьогодні вранці… Це так люб'язно з його боку. Інакше моя матінка не змогла