Георгій Михайлович Брянцев - Таємні стежки

сказати їм прізвища осіб, за якими він стежив за дорученням гестапо? Моллер здригнувся і, випустивши аркушик на стіл, здивовано подивився на Грязнова.

— Кого ще можна занести до цього списку? — спитав Андрій.

— Я нічого не розумію, — пробелькотів Моллер, — намагаючись посміхнутися.

Грязнов повторив запитання.

— А вам це навіщо? — сухо, не без злості, спитав гестапівець.

— Коли запитуємо, значить треба.

Моллер перевів погляд на Аліма і, зустрівшись з його очима, відчув небезпеку. Він зробив рух, намагаючись встати, але третій, невідомий йому співбесідник грубо кинув:

— Сиди на місці, паскуда!

В очах Моллера на мить спалахнуло почуття страху. Розстебнувши комір пальта, він спитав:

— Що вам треба від мене?

— Я вже сказав, — відповів Андрій. — Кого ви ще видали гестапо?

Моллер мовчав, спохмурнівши і прикусивши нижню губу.

Грязнов вийняв пістолет. Гестапівець рвонувся з місця, вдарився об стіну барака і, затуливши обличчя руками, застиг.

— Я буду рахувати до десяти, — сказав Андрій. — За цей час ви повинні назвати прізвища своїх жертв, а ми їх запишемо. Не захочете згадати — ваша справа.

Моллер відкрив обличчя і побачив, що в Аліма теж з'явився пістолет.

— Починаємо, — промовив Андрій. — Один… два… три… чотири…

Коли він дійшов до п'яти, Моллер неслухняним язиком промовив:

— Глезер.

Андрій заніс прізвище до списку.

— Хто такий Глезер?

Моллер розповів, що Глезер — вагоновод трамвая, який співчував комуністам, арештований на початку сорок третього року.

— Далі! — вимагав Андрій.

— Мейєр… Роберт Мейєр…

Пауль пішов до виходу з барака.

У вікно було видно, як він зайшов у сторожку, вийшов звідти з малокаліберною гвинтівкою і, спокійно димлячи сигаретою, пішов до воріт.

Грязнов, сховавши пістолет у кишеню, записував усе нові й нові прізвища, які називав Моллер, їх набралося вже вісім, коли провокатор замовк.

— Усе? — спитав Андрій.

— Все. Більше не було.

— Вистачить і цього. Тепер напишіть отут, внизу, що всі перелічені вище особи видані вами в руки гестапо, і підпишіться.

Зрадник став рачки, його била лихоманка.

— Рахую до десяти. Один… два… три… чотири… п'ять… шість… сім… — почав Андрій.

Моллер взяв тремтячою рукою олівець і підписався.

— От і добре! — сказав Грязнов, кладучи папірець у кишеню.

— Свій вирок ви підписали. Тепер ми потурбуємося, щоб цей страшний список більше не зростав.

Моллер зіщулився. Зараз він був подібний до маленького, приреченого на загибель злобного хижака. Раптом він схопився з місця і побіг у кінець барака.

Забувши про пістолет, рукоятку якого він машинально стискав у руці, Алім кинувся слідом за гестапівцем. Моллер з невластивою для його років швидкістю добіг до кип'ятильника, видерся на нього, скинув, з себе пальто і вискочив у розбите вікно.

Пролунав запізнілий постріл.

— Утече, негідник, — крикнув Алім і швидко вискочив на кип'ятильник.

Андрій побіг по бараку до виходу, щоб перерізати Моллеру шлях.

І Алім, який вибрався на дах, і Андрій добре бачили, як Моллер біг, розмахуючи руками, але не до воріт, а до пролому у дощаній огорожі, до якого було значно ближче.

«Втече! — майнула тривожна думка в голові Грязнова. — Залишилося метрів з тридцять, не більше». В цей час пролунав ледве чутний звук, схожий на тріск зламаної дерев'яної палички. Моллер упав обличчям униз, а з-за ближнього навісу вийшов Пауль Рот.

Пролунав ще один постріл.

— Готовий, гестапівський недоносок… А ви теж молодці, хлопці! — сказав Пауль. — Ледве не проґавили цю нікчему. — І він похитав головою.

XIV

Наприкінці лютого Долінгер передав Ожогіну наказ Юргенса здати радіостанцію. Без радіостанції зв'язок із Великою землею повинен був припинитись, і друзі вирішили затягнути здачу під приводом ще недостатнього опанування деяких деталей. Микита Родіонович звернувся до Долінгера. Той знизав плечима: він не мав права відміняти наказ Юргенса.

— А якщо ми самі його попросимо?

— Навряд чи з цього що-небудь вийде, — відповів Долінгер. — Пан Юргенс не любить відміняти своїх наказів.

— Але ми рискнемо, — сказав Микита Родіонович і підійшов до телефону.

— Не раджу, — зупинив його Долінгер і поклав руку на телефонний апарат.

Він пояснив, що через кілька днів повинен залишити місто і зобов'язаний захопити з собою всю радіотехніку. Залишати її тут, не знаючи напевне, повернеться знову сюди чи ні, він не мав права.

— А як же ми? — спитав Микита Родіонович.

— Що вас турбує? — поцікавився Долінгер.

— Як і з ким ми будемо підтримувати зв'язок?

— Безпосередньо з паном Юргенсом. Сьогодні ввечері ви повинні бути у нього, а рацію прошу доставити мені завтра вранці.

… День був надзвичайно яскравий і сонячний. Він віщував близьку весну.

Ожогін і Грязнов вийшли на площу. Тут, як завжди, було людно й гамірно. Біля хлібного магазина юрмилися городяни. Двері ще були зачинені, незважаючи на те, що час торгівлі давно Настав.

Поліцаї трималися на чималій відстані, явно боячись голодних людей. Городяни, особливо жінки, грюкали у двері і стіни магазина, загрожуючи зірвати замки.

Несподівано здалека долинув рокіт літака.

Всі завмерли, звернувши погляди на схід, а потім кинулися врозтіч.

Площа спорожніла. Біля магазина залишився лише літній, ширококостий, сутулий німець у старому короткому пальті. Він скрушно похитав головою вслід втікачам і, побачивши Ожогіна й Грязнова, попросив закурити.

Микита Родіонович, вийнявши пачку сигарет, простягнув її незнайомцю.

— Яке багатство! — сказав той, обережно виймаючи сигарету. — А я вчора по тютюновому талону одержав на три дні шість штук.

Обличчя німця викликало симпатію, і Ожогін запропонував йому всю пачку.

— Що ви! — здивувався той. — Мені нічим розплачуватися за неї. Я не настільки багатий…

— Беріть. У нас є ще… Ми не торгаши.

— Я дуже вам вдячний… Ви далеко йдете? Дозвольте мені вас провести?

Одержавши згоду, незнайомець пішов поруч.

На площу з вулиць, провулків, підворіть знову стікалися люди. Літак, що викликав паніку, виявився німецьким.

Дорогою розговорилися. Німець сміливо висловлював незадоволення гітлерівським режимом. Грязнов і Ожогін, боячись пастки, слухали його мовчки. Випадок з Моллером зайвий раз нагадав про те, що триматись слід дуже обережно.

— Я ніколи не думав, — говорив незнайомий, — що серед нас так багато боягузів і панікерів. Тепер, коли війка прийшла сюди, соромно дивитись… Тисячі людей — я маю на увазі чоловіків, які можуть бути солдатами, — цілісінькі ночі просиджують у підвалах, бункерах, бомбосховищах. Бояться бомб! — Він похитав головою. — А як же росіяни? Я місяць тому повернувся з фронту. У мене дев'ять поранень… Я бачив російські міста, від яких нічого не лишилося. І все ж люди в них продовжували жити…

Німець довго говорив про Росію, Польщу, Чехословаччину, де йому довелося побувати. Його особливо гнітили руїни й лихо, які спіткали населення під час війни.

— Наці, наці… будьте ви прокляті! — вилаявся старий