Ренсом Ріггз - Дім дивних дітей

Емма стиснула долоню, і світло, засичавши, згасло. Ми враз обернулися й побачили на порозі чоловіка з ліхтариком в одній руці і пістолетом у другій.

Єнох висмикнув руку з-під льоду, а Емма та Бронвін заступили собою лоток, щоби не видно було Мартіна.

— Ми й не думали тут нічого брати, — сказала Бронвін. — І взагалі — ми вже зібралися йти. Чесно!

— Ані руш! — скрикнув чоловік якимось безбарвним голосом. З-за променя, що кидав ліхтар, його обличчя було погано видно, але куртки, вдягнені одна на одну, відразу ж видали його. То був орнітолог.

— Пане, ми цілий день нічого не їли, — проскиглив Єнох голосом дванадцятирічної дитини. — Ми прийшли сюди дві-три рибинки взяти, присягаюся!

— Справді? — спитав чоловік. — Здається, ви знайшли свою рибину. Ану подивімось, яку саме. — І він поводив своїм ліхтарем туди сюди, немов розсуваючи нас його променем. — Ану відійдіть! — Ми відійшли, і чоловік освітив тіло Мартіна — страшну скривавлену руїну. — Ти диви, яка дивна рибина! І досі рухається! — мовив чоловік холоднокровним голосом. Промінь ліхтаря завмер на обличчі Мартіна. Його око підкотилося під лоба, а губи беззвучно ворушилися: життя, яке дав йому Єнох, повільно покидало його.

— Хто ви такий? — суворо спитала Бронвін.

— А це залежить від того, кого ви питаєте, — відказав чоловік, — до того ж, це не має майже ніякого значення порівняно з тим, що я знаю, хто ви такі. — Спрямовуючи промінь по черзі на кожного з нас, він заговорив так, наче зачитував з якогось таємного досьє: — Емма Блюм — здатна добувати вогонь, покинута в цирку батьками, коли їм не вдалося продати її власникам того самого цирку; Бронвін Брантлі, несамовита дівиця, здатна забрати чуже життя; не знала власної сили до тої ночі, коли скрутила в’язи своєму хтивому вітчиму, який чіплявся до неї. Єнох О’Коннор, воскреситель мертвих, народжений у родині власників похоронного бюро, котрі довго не могли второпати, чому ж це їхні клієнти вставали з домовини і йшли собі геть. — Після цього «орнітолог» спрямував промінь на мене. — І нарешті Джейкоб. Ну й компанію ти надибав собі останнім часом!

— Звідки ви знаєте моє ім’я?!

Незнайомець прокашлявся, а коли заговорив, то вже зовсім іншим голосом:

— Невже ти так швидко мене забув? — спитав він з акцентом мешканця Нової Англії. — Втім, я ж простий водій автобуса, тому ти мене й не пам’ятаєш.

Це здалося мені неможливим, але чомусь цей чоловік був як дві краплі води схожий на водія мого шкільного автобуса, пана Беррона. То був чоловік такий неприємний, такий лихий і своєю негнучкістю й нечутливістю такий схожий на робота, що в день випуску з восьмого класу ми пошкодили його фото в річному альбомі скріпками і залишили той спотворений портрет на сидінні його автобуса. Мені оце пригадалася його звична фраза, яку він промовляв, коли я виходив з автобуса, приїхавши після школи додому, та «орнітолог» сам її проспівав.

— Остання зупинка, Портмане-е-е!

— Це ви, пане Беррон? — спитав я, вагаючись і намагаючись роздивитися його обличчя у промені ліхтаря.

Чоловік засміявся, прокашлявся — і знову заговорив з іншим акцентом:

— Або він, або ваш двірник, — відповів він тягучою флоридською говіркою. — Молоді деревця слід підріза-а-ати. Тоді вони будуть гарні-і-ішими!

Голос був один в один як у нашого дворового робітника, котрий багато років підстригав наші кущі, газон та чистив басейн.

— Як вам це вдається? — спитав я. — Звідки ви знаєте тих людей?

— Знаю, бо я і є тими людьми, — відповів незнайомець, тепер уже безбарвним голосом. І зареготав, насолоджуючись моїм неприхованим страхом.

Я второпав. Чи бачив я коли-небудь очі пана Беррона? Жодного разу. Бо він завжди носив оті величезні, старомодні окуляри, що затуляли мало не все його обличчя. Двірник також вдягав сонцезахисні окуляри, та ще й крислатого капелюха. Чи придивлявся я коли-небудь уважно до них? І скільки ще ролей зіграв цей хамелеон у моєму житті?

— Що відбувається? — спитала Емма. — Хто цей чоловік?

— Стули пельку! — гаркнув «орнітолог». — До тебе ще дійде черга.

— Ви стежили за мною, — сказав я. — Це ви повбивали отих овець. Це ви убили Мартіна.

— Хто — я? — спитав незнайомець безневинним голосом. — Особисто я нікого не вбивав.

— Але ж ви — витвір, хіба ж ні?

— Це вони мене так називають, — відказав він.

Я ніяк не міг зв’язати все докупи. Нашого двірника я не бачив відтоді, як моя мати найняла замість нього іншого працівника, а пан Беррон зник з мого життя після того, як я скінчив восьмий клас. Невже вони — він — увесь цей час стежили за мною?

— Звідки ви дізналися, де мене знайти?

— Ну що ти, Джейкобе, ти сам мені про себе все розповідав. Звісно, приватно й по секрету, — сказав чоловік, знову змінивши акцент. Тепер то був голос жителя центральних штатів, розважливий голос освіченої людини. І з останніми словами він підсвітив себе променем свого ліхтаря.

Борода, яку я бачив іще вчора, щезла. Тепер у мене не лишилося жодного сумніву.

— Лікаре Голан, — сказав я слабким шепотом, який розчинився у торохтінні дощових краплин.

Мені пригадалася наша телефонна розмова кілька днів тому. Пригадався шум на задньому плані — лікар сказав, що він у аеропорту. Але він не зустрічав там своєї сестри. Він вирушав за мною.

Я позадкував і прихилився до лотка з тілом Мартіна; у голові мені запаморочилося, а тіло заніміло.

— Ага, сусід, — сказав я. — Отой старий, що поливав газон у той вечір, коли загинув мій дідо. То теж були ви.

Лікар Голан усміхнувся.

— Але ж ваші очі!

— Контактні лінзи, — пояснив він, виколупуючи одну з них пальцем і оголюючи біле очне яблуко без зіниці. — Гарні штуки навчилося виробляти сучасне людство, еге ж? Відповідаючи на кілька твоїх можливих наступних запитань, скажу, що так, я справді дипломований терапевт, бо мене давно цікавила свідомість звичайних людей. Але, попри те що наші сеанси базувалися на неправдивому припущенні, я не думаю, що вони були даремною тратою часу. Я навіть міг би й далі допомагати тобі, чи то — ми могли б і