Стівен Кінг - Вовки Кальї. Темна вежа V

— слова, що геть не римувалися, але в межах пісні на мить були змушені римуватися. Насправді на пісню то було не схоже, а більше скидалося на речитатив чи якийсь скажений вуличний хіп-хоп. Ні з чим іншим «Рисова пісня» у Едді не асоціювалася. І весь час, поки натовп плескав і скандував «Кінчи, кінчи, кінчи», Роланд відбивав ногами трансовий ритм на дерев’яній підлозі.

Слова ж, які Едді спромігся зрозуміти, були такими:

Кама-комала

рису надбала

сестрам оддала

браттям оддала

річка залляла

Оріза встала

росни зелено

зерня мале-но

Кама-комала

Кама-комала

росни, рис, високо,

в балці глибоко

росни зелено

тобі велено

зелен-зелено

дівче доспіло

легіня гріло

милува-мило

небом ся вкрило

Кама-комала,

рису надбала.[35]

За цими двома куплетами йшло ще щонайменше три. На той час Едді вже остаточно втратив нитку, але загальна картина вимальовувалася: леґінь і дівчина сіяли навесні не тільки рис, але й дітей. Темп пісні, й без того вбивчо швидкий, прискорювався і прискорювався, аж поки слова не перетворилися на якусь тарабарщину. Люди тепер плескали так швидко, що їхні руки розмитими плямами мигтіли в повітрі. А підбори Роландових чобіт зникли взагалі. Якби раніше хтось йому сказав, що можна танцювати так швидко, а надто після ситної вечері, Едді нізащо не повірив би.

«Легше, Роланде, — подумав він. — Ми не зможемо подзвонити 911, якщо тобі заб’є дихавку».

А тоді, неначе за командою, якої не чули ні Едді, ні Сюзанна, ні Джейк, Роланд і фолькен Кальї з розгону зупинилися, здійняли руки до неба і рвучко смикнули вперед стегнами, наче під час злягання.

— КОМАЛА! — закричали вони, і все скінчилося.

Роланд заточився, але не впав. З його щік і чола градом котив піт. Хитаючись, він ступив зі сцени просто у натовп. Серце Едді рвучко сіпнулося в грудях. Сюзанна закричала й щодуху покотила візок уперед. Але Джейк спинив її, вхопившись за ручку візка.

— Думаю, це частина вистави! — вигукнув він.

— Атож, і я так думаю, — сказав Бенні Слайтмен.

Люди шалено аплодували. Роланда підняли й пронесли через весь натовп десятки охочих рук. Свої руки він здіймав до зірок. Його груди здіймалися й опадали, як ковальський міх. Едді, весело й недовірливо примружившись, спостерігав, як стрільця несло до них, наче на гребені хвилі.

— Роланд співає, Роланд танцює, а на додачу до всього Роланд пірнає зі сцени в юрбу шанувальників, наче Джої Рамоне.[36]

— Любчику, ти про кого? — спитала Сюзанна.

— Та пусте, — похитав головою Едді. — Але таке вже ніхто не перевершить. Це точно кінець гулянки.

І він не помилився.

ДВАНАДЦЯТЬ

За півгодини четверо вершників повільно їхали головною вулицею Кальї Брин Стерджис. Один з них був загорнутий у важку накидку-саліде. У морозне повітря з ротів людей і коней виривалися хмарки пари. Небо ряхтіло холодним розсипом діамантів, серед яких найяскравіше горіли Стара Зоря і Стара Мати. Джейк уже поїхав зі Слайтменами до Айзенгартового «Рокінг Б». Трійцю його друзів повів до себе Каллаген, який зараз їхав верхи трохи попереду. Але передовсім наполіг на тому, щоб Роланда загорнули у товсту ковдру.

— Ти ж казав, до твого дому менше милі… — запротестував було Роланд.

— Не кажи дурниць, — відрубав Каллаген. — Хмари розвіялися, ніч стала така холодна, наче от-от піде сніг, а ти танцював таку комалу, якої я зроду не бачив, за всі роки свого життя.

— І скільки ж це років? — поцікавився Роланд.

Каллаген тільки головою похитав.

— Правду кажучи, стрільцю, я не знаю. Єдине — коли я потрапив сюди, була зима тисяча дев’ятсот вісімдесят третього року і минуло дев’ять років по тому, як я залишив містечко Джерусалемз-Лот. Дев’ять років по тому, як я отримав оце. — Він підняв руку зі шрамом.

— Схоже на опік, — сказав Едді.

Каллаген кивнув, але більше на цю тему не сказав ані слова.

— Хай там як, тут час інакший. Ви, певно, й самі це добре знаєте.

— Він дрейфує, — кивнула Сюзанна. — Як сторони світу.

Роланд, уже загорнутий у ковдру, дав Джейкові останні вказівки… і ще дещо. Коли якась річ переходила зі стрільцевих рук до рук учня, Едді почув брязкіт металу. Можливо, трохи монет.

Джейк і Бенні Слайтмен пліч-о-пліч розчинилися в темряві. Джейк повернувся і махнув рукою на прощання. Едді відповів йому помахом, і, на його власний подив, защеміло серце. «Та ти ж йому не батько», — подумав він. То була правда, але щем у серці від цього не зник.

— Роланде, з ним усе буде гаразд? — Жодної іншої відповіді, крім ствердної, Едді й не сподівався. Він лише хотів, щоб Роланд пролив трохи бальзаму на його душу й зняв той щемкий біль. Тим тривожнішим виявилося стрільцеве мовчання.

Після тривалих роздумів Роланд відповів:

— Будемо сподіватися.

І більше не зронив ні слова про Джейка Чемберза.

ТРИНАДЦЯТЬ

І от вони стояли перед церквою Каллагена, довгою й простою спорудою з брусів, над дверима якої висів хрест.

— Чиїм іменем ти її називаєш, панотче? — спитав Роланд.

— Світлої Діви Марії.

Роланд кивнув.

— Непогано.

— Відчуваєте? — спитав Каллаген. — Хтось із вас це відчуває?

Потреби пояснювати, про що він говорить, не було.

Цілу хвилину Роланд, Едді й Сюзанна мовчали. Зрештою Роланд похитав головою.

Каллаген вдоволено кивнув.

— Воно спить. — Трохи помовчавши, він додав: — Дякувати Богові.

— Але щось там таки є, — сказав Едді й кивнув у бік церкви. — Це схоже на… не знаю, наче якась важкість, якийсь тягар.

— Так, — кивнув священик. — Як тягар. Це жахливо. Але зараз воно спить. Слава Богу. — І він накреслив у морозному повітрі хрест.

Проста ґрунтова стежка (але доглянута й обкладена охайними окрайками) вела до іншої дерев’яної споруди — будинку священика.

— Ти розповіси нам сьогодні свою історію? — спитав Роланд.

Каллаген глянув на зморене худе обличчя стрільця й похитав головою.

— Ані слова, сей. Навіть якби ти був повен сил. Моя історія не для нічної пори. Завтра за сніданком, перш ніж ви з друзями вирушите у своїх справах. Годиться?

— Еге ж, — сказав Роланд.

— А що, як воно прокинеться вночі? — спитала Сюзанна, киваючи на церкву. — Прокинеться й відправить нас у тодеш?

— То підемо в тодеш, — відповів Роланд.

— Сподіваюся, ти знаєш, як з тією штукою вчинити? — поцікавився Едді.

— Можливо, — відказав Роланд. 

Вони пішли стежкою до будинку, разом з Каллагеном, який органічно вписався в їхню компанію.

— Це пов’язано з тим старим манні, з яким ти сьогодні балакав? — не вгавав Едді.

— Можливо, — повторив Роланд і глянув на Каллагена. — Скажи, отче, а воно коли-небудь відправляло тебе у тодеш? Ти ж