Микола Романович Литвин - Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.

За завданням Н. Гірняка старшини В. Чайковський, П. Доників-Шекерик і М. Козланюк виїхали до Повстанської армії генерала М. Омеляновича-Павленка і висловити пропозицію просуватися у напрямі Вінниці та з’єднатися з УГА. Але командувач відмовився вести армію у прифронтову смугу, насичену денікінськими військами. Зрештою, з ревкомом він підтримував постійний зв’язок.

Водночас налагоджувалися стосунки з представниками різних українських галицьких партій та угруповань. Діяльність Вінницького ревкому підтримував недавній державний секретар з внутрішніх справ ЗУНР Іван Макух (1872–1946). Він неодноразово приїздив до Вінниці з Могилева, де якийсь час, перебував уряд УНР. У ньому галичанин займав посаду товариша (заступника) міністра внутрішніх справ.

Згідно з домовленістю з Андрієм Хвилею, 13 січня у Вінниці сформовано тимчасовий комітет Української компартії Прикарпаття (УКПП) на чолі з актором фронтового театру Євгеном Коханенком. До нього увійшли М. Опока, М. Балицький, М. Гіржовська, В. Бойко та ін. 6 січня 1920 р. у місті вийшов перший номер (всього шість) часопису «Червоний стрілець», в редакції якого працювали Ф. Конар-Палащук, М. Угрин-Безгрішний, М. Козоріс, Н. Гірняк. Невдовзі налагодженно видання газети «Комуніст Прикарпаття» (редактор М. Угрин-Безгрішний). Але вже 9 лютого вінницький парткомітет УКПП з ініціативи В. Затонського об’єднався у Києві з комітетом Компартії Східної Галичини і Буковини в Комуністичну партію (більшовиків) Галичини і Буковини, що фактично стала обласною організацією КП(б)У. Керівні пости у ній зайняли уже відомі діячі В. Порайко, М. Михайлик, Є. Коханенко. Останньому це не заважало ще й грати в славнозвісному театрі Садовського[470].

Коли ж у Вінницю вступили частини 44-ї стрілецької дивізії, завдяки діяльності ревкому між галичанами і командуванням радянської дивізії з перших днів встановилися доброзичливі взаємини. Начдив Дубовий (у 30-х – командувач Харківським військовим округом, загинув у роки сталінських репресій) прихильно ставився до галицьких стрільців, дисциплінованих, охайних. Таким же було відношення і з боку командування XII армії. Про це, зокрема, свідчить такий факт.

У середині січня до Вінниці прибув полковник Іван Рогульський із сотнею стрільців і старшин розформованого Корпусу СС Є. Коновальця. Ветеран легіону УСС розповів давньому фронтовому побратиму Н. Гірняку, як він захопив у денікінців станцію Жмеринку і передав багато вагонів з військовим майном Червоній армії. Галичан без роздумів прийняли на службу і скерували до Вінниці. Невдовзі полковник І. Рогульський став військовим референтом ревкому. Якось він, підтриманий губвоєнкомом М. Колядою і комісаром 44-ї дивізії М. Кручинських, звернувся до командарма Семенова і голови Раднаркому України Х. Раковського з пропозицією сформувати окрему бригаду січових стрільців. І, як не дивно, вони погодились. У вінницьких газетах «Червоний стрілець» і «Комуніст Прикарпаття» навіть друкувались відповідні заклики до галичан. Але збентежений Троцький категорично заборонив цю акцію. За таких обставин, зважаючи на можливі непорозуміння із Москвою, загін січовиків рушив на південь до II галицького корпусу, але по дорозі натрапив на Повстанську армію М. Омеляновича-Павленка і приєднався до неї.

У цей час Вінницький ревком докладав зусиль для збереження Галицької армії «як збройної сили України для пізнішої боротьби за державність і визволення Батьківщини при нагоді походу Червоної Армії»[471], – згадував Никифор Гірняк. Він бачив лише один реальний шлях до цього – діалог і навіть співпрацю із більшовиками, хоча всі розуміли, що радянське командування перш за все намагалось використати галичан у своїх експансіоністських інтересах. Взагалі ж Галицьку армію шанували, пам’ятаючи її блискучий серпневий похід на Київ. Стало очевидним, що більшовики не будуть дотримуватись попереднього договору від 1 січня. Але іншого виходу фактично не було. Немало галичан вважало, що, на відміну від договору з Денікіним, у союзі з більшовиками вони «не сходили від національної і державної лінії».

Крім того, ревкомівці зав’язали дружні контакти з українськими націонал-комуністами – керівництвом Української комуністичної партії (боротьбистів), в першу чергу О. Шумським, М. Полозом, Г. Гриньком, В. Блакитним-Елланом, К. Ковтуновичем, а також більшовиками М. Скрипником і А. Хвилею. Невдовзі після вступу червоних у Вінницю, спільно з боротьбістськими, більшовицькими діячами у театрі були організовані збори галицьких стрільців і червоноармійців. У доповіді отамана Н. Гірняка підкреслювалось: союз із Червоною армією – це «визволення нашої батьківщини з-під влади польського окупанта. Сьогодні немає іншої сили, яка помогла б нам вернутися до наших родин по жахливих переходах нашої армії, крім Червоної армії. Десятки тисяч наших товаришів, що спочили тут у могилах від ворожих куль і від епідемій, кличуть нас, живих, із могил – не переставати боротися за волю нашого краю»[472].

Вказані думки в цілому збігалися із настроями стрілецтва. Але такої думки дотримувались не всі. 15 січня 1920 р. у частинах УГА був зачитаний наказ генерала О. Микитки: «Свята для нас всіх українців справа жадає, щоби Галицько-Українська армія була задержана в своїм теперішнім складі і стала знову боєздатною. В цій цілі мусить бути армія як найскорше, оскільки на це дозволяє їй її сучасне положення, перенесена в призначений район відпочинку»[473].

Отож генерал бачив порятунок армії у подальшій співпраці з Денікіним. Отож, коли до Начальної команди надійшли телеграми вінницького ревкому, О. Микитка і Г. Ціріц наказали на них не реагувати. А ревкомівці вимагали припинити відступ із денікінськими обозами і терміново надіслати до Вінниці групу старшин для організаційної роботи, виділити делегатів від частин для обрання всеармійського ревкому. Йшлося про те, що коли частини Червоної армії будуть просуватися через райони дислокації галицьких військ, поводитися з ними, як із союзниками. А вони наближалися з кожним днем.

У цей критичний час генерал Г. Ціріц, який категорично виступив проти переговорів з червоними («це добровільне накладання собі петлі на шию»), ще раз поїхав до Одеси. Після переговорів із генералом Шиллінгом, французькою і англійською місіями він, нарешті, переконався, що вести армію на Одесу – згубити її. Отоді Начальна команда змінила курс. 3 лютого до війська надійшов наказ: армія піде в Румунію, а всі хворі й поранені залишаються на Україні. Висланий до Тирасполя отаман Ціммерман повідомляв, що дозвіл уряду повинен ось-ось надійти. Але його не дочекалися.

Ще наприкінці січня при Начальній команді утворився політичний відділ, який за відсутності диктатора Є. Петрушевича і уряду взагалі, взяв на себе функції політичного центра. Його провідні діячі отаман Омелян Лисняк, сотник Осип Станимір, чотар Дмитро Паліїв підтримували тісні стосунки з вінницьким ревкомом. Великий вплив на них мали повідомлення Н. Гірняка про прихильне ставлення командування 44-ї дивізії XII радянської армії до галичан та перспективу взяти участь у визволенні краю від польських окупантів.