Джордж Мартін - Чвара королів

тяжко поранений, щоб тікати. Біжучи з усіма до сараю, Ар’я помітила мале плаксиве дівча, що сиділо посеред безладу в оточенні диму та різанини. Ар’я вхопила її за руку і смикнула, щоб та стала на ноги; решта тим часом пробігла мимо. Але дівча іти не хотіло, навіть отримавши ляпасів. Тоді Ар’я потягла її правицею, тримаючи Голку в лівиці. Попереду ніч світилася темнаво-червоним. «Сарай горить!» — зрозуміла вона. Язики полум’я лизали його боки звідти, де впав смолоскип, а зсередини чувся вереск упійманих в пастку тварин.

З сараю з’явився Мантулик.

— Аріку, гайда сюди! Ломик уже там, а її кинь, якщо іти не хоче!

Але Ар’я потягла скигливе дитя вперед іще упертіше. Мантулик знову пірнув досередини, покинувши їх… але Гендрі повернувся, виблискуючи шоломом так яскраво, що роги на ньому, здавалося, самі палали жовтогарячим вогнем. Він хутко підбіг і закинув дівча на плече.

— Тікаймо!

З дверей сарая пашіло, наче з ковальського горнила. У повітрі кружляли вихори диму, задня стіна перетворилася на суцільну запону вогню від підлоги до даху. Коні та віслюки хвицяли копитами, ставали дибки та пронизливо іржали. «Бідолашні» — подумала Ар’я, а тоді побачила воза і трьох людей, припнутих кайданами до його дна. Гризло щосили рвався зі своїх ланцюгів; кров текла його руками звідти, де залізо врізалося у живе тіло. Рорж лаявся, хвицяючи ногою дошки.

— Хлопчику! — покликав Якен Ха-Гар. — Любий хлопчику!

Відчинена ляда була всього за кілька стоп попереду, але вогонь так швидко біг старим деревом і сухою соломою, що Ар’я аж очам не вірила. Вона згадала жахливо обпечене обличчя Хорта.

— Хід завузький! — закричав Гендрі. — Як ми її туди пронесемо?

— Протягнемо, — відповіла Ар’я. — Чи проштовхнемо.

— Добрі хлопчики, ласкаві хлопчики! — закликав Якен Ха-Гар, кашляючи.

— Ану зніміть ці в сраку пхані ланцюги! — заревів Рорж щосили.

Гендрі на них не зважав.

— Ти йди перший, тоді вона, а тоді я. Ану хутко, бо попереду довга путь.

— Коли ти рубав дрова, — пригадала Ар’я, — то де лишив сокиру?

— Знадвору, біля притулку. — Він кинув погляд на людей у кайданах. — Я б радше рятував віслюків. А на цих нема часу.

— Забери її! — заволала Ар’я. — Виводь звідси! Не барися!

Коли вона вибігала з палаючого сараю, вогонь ударив їй у спину гарячими червоними крилами. Надворі царювала блаженна прохолода, та люди навколо вмирали один за одним. Ар’я побачила, як Кос кидає зброю, і його вбивають просто на місці. Геть усе густо затягнуло димом. Йорена ніде не було, але сокира лежала там, де її кинув Гендрі — коло купи дров попід стіною притулку. Схопивши сокиру, Ар’я відчула, як її за руку хапають закольчужені пальці, крутнулася і увігнала лезо між ніг нападнику. Обличчя його вона не побачила — тільки темну кров, що потекла між ланок кольчуги. Повернення до сараю виявилося найтяжчою за все її життя справою. З відчинених дверей плив дим, наче звивиста чорна змія, а всередині верещали бідолашні істоти: віслюки, коні та люди. Вона закусила губу і ринула в двері, зігнувшись мало не до землі, аби проскочити там, де диміло менше.

Один з віслюків упіймався у кільце вогню і тепер верещав від жаху та болю; Ар’я чула сморід його присмаленої шерсті. Дах винесло вгору, і звідти сипонули гарячим дощем палаючі шматки дощок, жмути сіна та соломи. Ар’я затиснула рукою рота й носа. Хуру вона не бачила за димом, але вереск Гризла почула добре і поповзла у той бік.

І ось колесо вже над нею. Віз підстрибнув і зсунувся на пів-стопи, коли Гризло знову кинувся рвати ланцюги. Якен побачив її, та ледве міг дихати, не те що балакати. Ар’я жбурнула сокиру до хури, Рорж миттю вхопив її та здійняв над головою; його безносим обличчям текли струмки чорного від сажі поту. Ар’я побігла, кашляючи, і почула за спиною, як сталь трощить старе дерево — раз, другий, третій. Ще за мить почувся гучний хряскіт, і розбите дно воза вибухнуло трісками.

Ар’я пірнула головою в ляду, впала униз на п’ять стоп і набрала повний рот грязюки, але не зважала — то був чудовий смак, смак намулу, вологи і черв’яків, смак життя. Під землею було прохолодно і темно, а згори — сама лише кров, червоне жахіття, задушливий дим і вереск коней, що помирали у вогні. Ар’я розвернула на собі пояс, щоб Голка не заважала, і поповзла уперед. Подолавши з півтора сажні, вона почула звук, схожий на ревіння якоїсь страшної потвори, і позаду неї розпухла хмара гарячого диму та чорного попелу, неначе вирвавшись із самого пекла. Ар’я затамувала подих, поцілувала земляну підлогу проходу і заплакала. А за ким — і сама не знала.

Тиріон III

Королева не мала гумору чекати на Вариса.

— Наче не досить нам було підлої зради! — розлючено проголосила вона. — Але це вже нахабна, нічим не прихована ницість! Хай би там що мимрив євнух, а я без нього знаю, що робити з підлими тварюками, які в цьому винуваті!

Тиріон вийняв листи з сестриних рук і порівняв, поклавши поруч. То були два списки однакових слів, проте написаних різними руками.

— Маестер Френкен отримав перше послання у замку Стокварт, — пояснив великий маестер Пицель. — Другий список надав князь Гиліс.

Мізинець покрутив пальцями борідку.

— Якщо вже Станіс потурбувався надіслати листи навіть до них, то будьмо певні: кожен значний вельможа та князь у Семицарстві отримав такого самого.

— Я накажу спалити ці листи усі до одного! — заявила Серсея. — Жоден натяк не повинен досягти вух мого сина і мого батька!

— Я чомусь гадаю, що пан батько вже отримали дещо більше, ніж натяк, — сухо зазначив Тиріон. — Авжеж Станіс надіслав птахів і до Кастерлі-на-Скелі, і до Гаренголу. А щодо спалити листи, який з того зиск? Вино розлито, глечика розбито, і теща знову дівкою не стане. Та й не такі вони небезпечні, як здається.

Серсея обернулася до нього, палаючи пекельним зеленим вогнем у очах.

— Ти що, зовсім здурів? Ти читав, що там написано? «Отрок Джофрі», ось як він його називає! А мене сміє винуватити у кровозмісі, подружній та державній зраді!

«Тільки тому, що ти у всьому цьому винувата.» Препотішно було бачити, як Серсея шаленіє з приводу звинувачень, правдивість яких сама