Джордж Мартін - Чвара королів

— Ти що, заблукав, дідугане? — докинув жартома один зі списників. — Стіна — вона трохи далі на північ.

— Наказую востаннє іменем пана короля нашого Джофрі: щоб довести вірність престолові, про яку ви патякаєте, відчиніть цю браму негайно! — повторив пан Аморі.

Йорен довго розмірковував, жуючи тим часом свою жуйку. А тоді сплюнув.

— Ні, не відчиню.

— Хай так. Ви знехтували королівським наказом, а відтак зробилися бунтівниками! Хай там на вас чорні одежини чи ще які!

— В мене тут не бунтівники, а малі хлопчаки! — заволав Йорен донизу.

— Малі й старі помирають однаково.

Пан Аморі мляво махнув рукою, і з яскравих вогняних тіней позаду нього вилетів спис. Цілили, напевне, у Йорена, та вийшло так, що влучили у Вота, який саме стояв поруч. Вістря списа втрапило йому в горлянку і вийшло з потилиці, темне і мокре від крові. Вот ухопився за ратище і мішком звалився з риштунків.

— Візьміть мур приступом і убийте їх усіх, — знудженим голосом наказав пан Аморі.

Полетіли нові списи. Ар’я смикнула Мантулика донизу за сорочку. Ззовні почувся брязкіт броні, шурхання мечів по піхвах, гатіння списів по щитах, а на додачу — різнобарвні лайки та стукіт кінських копит. Над головами злетів угору кинутий кимось смолоскип; він упав у грязюку двору, розкидаючи вогняні пальці.

— До зброї! — гримнув Йорен. — Розсуньтеся і захищайте мур там, де вони вдарять. Кос, Уррег — тримайте потерну! Ломику, висмикни з Вота списа і ставай туди, де стояв він!

Мантулик спробував витягти тесака і впустив його на землю. Ар’я пхнула йому зброю назад до рук.

— Я не вмію битися мечем, — промимрив він, вирячивши білі від жаху очі.

— Це легко, — відповіла Ар’я, та брехня стала їй поперек горла, щойно за верхівку муру вхопилася чиясь рука. Вона побачила руку при світлі палаючого міста, ще й так ясно, наче хтось зупинив час. Пальці були опецькуваті, набиті мозолями, між кісточок росло рясне та цупке чорне волосся, під ніготь великого пальця забилася грязюка. «Страх ріже глибше за меч» — згадала вона саме тоді, коли за рукою слідом виткнулася голова у шоломі.

Ар’я сікнула згори униз з усією силою, яку знайшла в собі; замкової роботи криця Голки вп’ялася у пальці між кісточками.

— Зимосіч! — заверещала вона.

Пирснула кров, полетіли відрубані пальці. Обличчя у шоломі зникло так само зненацька, як з’явилося.

— Ззаду! — пискнув Мантулик.

Ар’я крутнулася. Другий вояк був із бородою і без шолома; у зубах він тримав ножа, щоб той не заважав дертися муром. Коли він закинув ногу на стіну, Ар’я тицьнула йому вістрям межи очі, та Голка навіть не торкнулася його: чолов’яга сахнувся назад і впав сам. «Хоч би він упав на пику та відшматував собі язика.»

— Дивись за ними, а не за мною! — заволала вона до Мантулика. І коли наступний нападник спробував видертися на їхній бік стіни, хлопець рубав йому по руках тесаком, доки той не відвалився.

Пан Аморі не мав драбин для приступу, але стіни паланки були грубо тесані та складені без розчину, лізти ними було легко, і тому всередині здавалося, наче тим ворогам кінця-краю нема. На кожного, котрого Ар’я різала, колола чи скидала назад, на мурі відразу ж з’являвся ще один. Лицар у шпичастому шоломі видерся-таки нагору, але Йорен заплутав свій чорний прапор навколо його шпичака, і поки ворог боровся з тенетами, увігнав йому ножа в якусь щілину обладунку. Щойно Ар’я кидала погляд догори, як бачила нові смолоскипи, що летіли у двір, лишаючи по собі довгі язики полум’я; ті язики ще довго миготіли їй у очах. Вона угледіла золотого лева на червоному прапорі й згадала про Джофрі, шкодуючи, що не може просто тут увігнати йому Голку в презирливо скривлену мармизу.

Коли четверо вояків накинулися на ворота з сокирами, Кос вклав їх усіх до одного стрілами з лука. Дубар зчепився на риштунках із нападником і впав разом із ним у двір, а Ломик розтрощив ворожу голову каменем, що той і ворухнутися не встиг. Хлопець радісно тюгукнув, але побачив ніж у животі Дубаря і зрозумів, що свій теж більше не встане. Ар’я перестрибнула через мертвого хлопчину, не старшого за Джона, якому геть відтяли руку. Здається, то зробила не вона, та напевне б уже й сама не сказала. Вона почула, як Квиль благає про милість, і побачила, як лицар з осою на щиті трощить йому голову шпичастим буздуганом. Все навколо просмерділося кров’ю, димом, залізом і сечею, а за дещицю часу сморід злився у один. Вона не бачила, як кощавий вояк перебрався через мур, але хутко накинулася на нього разом із Гендрі та Мантуликом. Меч Гендрі розлетівся на друзки від удару по шоломі чолов’яги, але заразом і шолом злетів з голови. Під шоломом той був лисий і переляканий, йому бракувало зубів, а обличчя поросло рябою сивуватою бородою; Ар’я трохи його пожаліла, та все одно не загаялася зарізати, вигукуючи «Зимосіч! Зимосіч!». А Мантулик тим часом рубав кістляву шию вояка, волаючи і собі: «Гарячі мантулики!»

Коли кощавий помер, Гендрі забрав його меча і зіскочив у двір, щоб битися далі. Ар’я зиркнула слідом і побачила, як паланкою біжать сталеві тіні, виблискуючи кольчугами та клинками у світлі пожежі. Вона зрозуміла, що вояки якось подолали мур — чи то перелізли, чи то вдерлися до потерни — і зіскочила до Гендрі, приземлившись так, як учив Сиріо Форель. Ніч дзвеніла сталевою музикою, повнилася вереском поранених та помираючих. Якусь хвильку Ар’я стояла непевно, сама не знаючи, куди бігти. Смерть вирувала навколо з усіх боків.

А тоді нагодився Йорен, струснув її за плечі, заволав просто у обличчя:

— Хлопче! — Так, як волав завжди. — Тікай звідси, нам кінець, ми пропали! Збери, кого можеш — он його і ще когось, виведи малих. Ану ж бо!

— Як?! — скрикнула Ар’я.

— Крізь оту ляду! — вигукнув він. — Під сараєм!

І притьмом зник — ринув у бій з мечем у руці. Ар’я вхопила Гендрі за руку.

— Йорен наказав тікати! — гукнула вона. — Крізь сарай, на волю!

Очі Бичка виблискували вогнем у щілинах його шолома. Він кивнув. Разом вони покликали до себе Мантулика і знайшли Ломика Зеленорукого, скривавленого від списа, що простромив йому гомілку. Герен теж знайшовся, але був надто