Марина та Сергій Дяченко - Скрут

Він міцно взяв її за лікоть — вона не пручалася. Малюк, який спостерігав із-за крайнього тину, приглушено зойкнув від подиву й подався геть, ламаючи лопухи — видно, кликати родичів, аби подивилися на дивину.

Ігар прискорив крок; босі ноги його супутниці ступали легко й упевнено. Так, під руку, вони проминули крайній напіврозвалений будинок — Ігар здригнувся, бо на єдиній цілій стіні було намальовано вуглиною кругловидого парубка у збитому на вухо береті, з диким переляком у очах і на повен зріст; невідомий художник був напрочуд майстерним. Незрозуміло тільки, що змусило його зображати на марних руїнах настільки паскудну пику з таким неприємним виразом переляку…

Ігар зціпив зуби й підхопив жінку на руки; плече ще не зажило, його пересмикнуло від болю так, що ледь стримав стогін.

Вінок зіслизнув з її голови — вона не помітила. Вона не пручалася, бурмотіла щось про пам’ять і про крижану воду, а він ніс її дедалі швидше, тому що біль у руці щомиті розгорався, а попереду вже манячів стіжок; цієї миті йому начхати було на селян, яких, звичайно, за кілька хвилин збіжиться сила-силенна. У нього є саме ці кілька хвилин, він повинен лише переконатися, що жінка на його руках — не Тіар…

Від цієї думки його опанував несподіваний напад розпачу. От же яка вона сильна, ця триклята надія, це бажання вірити; що він відчує, коли розірве сіру сорочку й не побачить під лопаткою заповітної родимої плями?!

Він посадив жінку в сіно; вона здавалася здивованою, але не переляканою. Волосся тонкою вуаллю закривало їй обличчя — вона безтурботно здмухувала його, по-дівчачому роздуваючи щоки:

— Ти — з далекої країни? З далекого лісу?

— Так, — йому раптом стало соромно. Він її налякає, можливо, й принизить…

— Я з далекого лісу, — він засичав крізь зуби, намагаючись знайти зручніше положення для пораненої руки. — Я — сірий вовк.

Накочувався напад нервового сміху, несвоєчасного й дурнуватого, й це змусило його швидко задихати. Вдих-видих…

Він розвернув її обличчям до стіжка, розсунув пишне волосся та знайшов шнурок-зав’язку на комірі — ось як просто, виявляється. І не треба нічого рвати…

І саме цієї миті відчув сповнений ненависті погляд. Начебто хтось всадив йому в потилицю розжарене шило.

Кілька секунд він старався обирати — довести справу до кінця й оголити їй спину, чи здатися й озирнутись; далі вибір сам по собі відпав. Занімілі пальці випустили кокетливий шнурочок із китичкою; Ігар закусив губу й озирнувся.

Чоловік був невисокий і худий, куртка на ньому виявилася не зшитою, а грубо сплетеною з товстих вовняних ниток; обличчя здавалося мідним — від засмаги й від злості, бо з усією своєю зовнішньою незворушністю він був страшенно розлючений. Звужені очі незрозумілого кольору пропікали Ігара до кісток.

Ігар мовчав. Жінка завовтузилася в сіні, тихенько засміялась і сіла, неуважно прибираючи з обличчя поплутане волосся; десь там, далеко біля парканів, юрмилися люди. Буде про що побалакати в шинку…

Чоловік дивився; Ігар з незвичайною точністю пригадав той малюнок на до половини обваленій стіні: кругловидий хлопець, на смерть переляканий, навіть, здається, слина на нижній губі… Так жоден художник не зобразить, ніхто й не малював його, бідолахи, «малюночок є, а чоловічка нема, он як!»

Ігар мовчав.

Чоловік у плетеній куртці повільно остигав. Обличчя його з мідно-червоного робилося просто засмаглим; можливо, на тверезу голову пан чаклун придумає хтивому негідникові кару страшнішу. Ігар з подивом зрозумів, що йому байдуже — він згоден хоч і на вічні муки, тільки б дозволили перевірити, чи не Тіар сидить поряд із ним у сіні та наспівує собі під ніс дитячу пісеньку. Така ось збочена цікавість…

— Ми хотіли піти до холодного струмка, — ламким хлоп’ячим голоском повідомила жінка. — Там трава, і білий кінь ходить…

Чаклун простяг руку:

— Ходи сюди…

Голос у нього було колись зірвано, й звідтоді він так і не поновився.

Жінка легко підвелася; чаклун прошепотів їй щось на вухо, й вона пішла геть — не оглядаючись, ступаючи, як і раніше, легко й гордовито, як і повинна ступати польова царівна — хоч і босоніж по колючій стерні…

Чаклун знову глянув на Ігара. Цього разу — холодно оцінюючи. Ігар змерз від цього погляду.

— Її звуть Тіар? — запитав він пошепки.

Невідомо, чи здивувався чаклун. Тепер він опанував себе, приховав усі свої почуття глибоко та надійно.

— Її звуть Тіар? — повторив Ігар з нервовою, тужливою посмішкою. — У неї на спині родима пляма? Ніби ромб? Скажіть, мені дуже потрібно…

Чаклун швидко ступнув уперед. Ігар очікував синьої блискавки із простягнутої руки — натомість чоловік у плетеній куртці сильно й боляче вдарив його кулаком у обличчя.

Стіни льоху, любовно вибілені вапном, зберігали спогад про шістьох невдах — чотирьох ґвалтівників і двох дурнуватих залицяльників, які просто трапилися під руку. Всі портрети здавалися намальованими вуглиною.

Чаклун стояв біля крутої драбини, що слугувала за вихід, безтурботно погойдуючи ліхтарем, даючи Ігарові змогу розгледіти все докладно: й витріщені очі, й роззявлені роти, і безлад у одязі — двох відплата застала з непристойно спущеними штаньми… І вільне місце на білій стіні Ігар теж міг уважно розгледіти.

— Маги дійсно такі могутні?

Він не впізнав власного голосу — сухого, безбарвного, якогось гугнявого — напевне, через розбитий ніс; чаклун дивився, як досі, байдуже, нічого не відповідав.

Ігар приплющив очі, перечікуючи біль у плечі. Із натугою, ніби старий, опустився на підлогу біля стіни:

— Маги… все можуть. Маги вміють перетворювати тістечка на шпаків. Які вміють говорити… Напевне, вони вміють винищувати скрутів. Огидних скрутів, схожих на величезних павуків. Так?

Чаклун кліпнув. Лише на мить опустив повіки; погляд у нього залишався холодним і нерухомим.

— Там, де я виріс, — повільно повідомив Ігар, — там… майже немає чаклунів. Магів тобто… Нема.

— Зате є скрути, — вкрадливо припустив раптом чаклун. Ігар здригнувся:

— Так… Скрути. Вони є.

Якийсь час обоє мовчали. Льох був чудовий, глибокий і холодний, чистий і місткий — однак харчів тут, здається, ніколи не зберігали. Тільки двоє пузатих барил стояли в дальньому кутку, й увесь простір між ними було затягнуто павутинням; Ігара пересмикнуло й він відвернув погляд.

— У тебе в плечі сиділа арбалетна стріла, — сухо повідомив чаклун.

Ігар проковтнув слину:

— Так…

— У тебе на шиї храмовий знак.

Ігар опустив голову:

— Так… Я служив Птахові.

— Птах зрікся тебе? — припустив чаклун, і цього разу в рівному голосі почулося глузування.

— Я… зрікся…

Ігар замовк. Він зрікся Птаха тільки одного разу — перед тим,