Пола Хокінс - Дівчина у потягу

хвилин, які я прийняла за ніжність. Насправді, то були лише сентиментальність та відчуття провини. Проте мені досі боляче. Я дозволила собі відчувати біль, остільки в іншому випадку, якщо я онімію — біль ніколи не минеться.

Я була ідіоткою, коли дозволила собі вважати, що між нами зі Скоттом існує зв’язок, що я можу йому допомогти. Тож я ідіотка. Я вже звикла до цього. Але ж я маю припинити поводитися як ідіотка, чи не так? Досить! Я пролежала у вітальні всю ніч, обіцяючи собі, що обов’язково маю у всьому розібратися. Поїду звідси геть, далеко-далеко. Знайду нову роботу. Поверну собі дівоче прізвище, розірву всі зв’язки з Томом, щоб ніхто не зміг мене знайти. Якщо хтось наважиться шукати.

Спала я мало. Лежала на дивані, складала плани, щоразу, майже засинаючи, чула голос Тома в голові, так чітко, ніби він сидів поруч, притиснувши губи до мого вуха: «Ти була п’яна в дим. Брудна, смердюча»… і одразу ж прокидалася, мене, ніби хвилею, охоплював сором. Сором, а ще найсильніше відчуття дежавю, тому що я вже чула ці слова, саме ці слова.

А потім я постійно прокручувала у голові спогади: прокинулася, а подушка в крові, всередині рота болить, ніби я прикусила щоку, нігті брудні, голова гуде, із ванної кімнати з’являється Том, на обличчі водночас біль і гнів — і мене відразу ж охоплює страх.

— Що сталося?

Том демонструє мені синці на руці, на грудях — там, де я його вдарила.

— Я не вірю, Томе. Я ніколи тебе не била. Я взагалі нікого в житті не била.

— Ти була п’яна в дим, Рейчел. Ти пам’ятаєш, що вчора накоїла? Що говорила? — А потім він мені сам розповідав, а мені однаково несила було повірити, бо те, що він розповідав, узагалі на мене не схоже. Взагалі нічого. А ця історія з ключкою для гольфа, з діркою в стіні — сірою дірою, схожою на сліпе око, яке стежить за мною, коли б я не проходила повз. Я ніяк не можу примирити жорстокість, про яку він говорив, зі страхом, який пам’ятаю.

Чи то мені здається, що пам’ятаю. Незабаром я навчилася не питати про те, що зробила, сперечалася, коли йому кортіло поділитися інформацією, оскільки не бажала знати подробиці, не бажала чути найжахливіше: що казала та робила, коли була ось такою — п’яною, брудною та смердючою. Іноді він погрожував записати мене на відео, обіцяв потім показати. Але так і не спромігся. Слабка втіха!

Незабаром я затямила урок: коли прокидаєшся в такому стані, не питай, що сталося, просто проси вибачення, вибачайся за те, що зробила, за те, ким ти є. Обіцяй більше ніколи-ніколи так не вчиняти.

Але зараз мені не шкода. Відверто зізнаюся, не шкода. Маю дякувати Скоттові за це: зараз мені так страшно, що я не можу серед ночі піти й купити випити. Мені так страшно, що я не втримаюся, тому що тоді я стаю уразливою.

Я маю бути сильною, усе задля власної мети.

Повіки знову важчають, голова опускається на груди. Прикручую телевізор майже на мінімум, повертаюся до спинки дивана обличчям, пригортаюся, натягую на себе пухову ковдру і засинаю. Я це відчуваю — зараз провалюся в сон, а потім раптом — удар, до мене наближається земля, я сіпаюся, серце застрягає в горлі. Я побачила це. Я побачила це.

Я в тунелі, він мчав за мною, один ляпас по губах, а потім він замахнувся, у нього в руках ключі, пекучий біль, коли зазублений метал розбив мені голову.

Анна

Субота, 17 серпня 2013 року

Вечір

Ненавиджу себе за те, що розрюмсалася, — це так жалюгідно! Але я відчуваю себе виснаженою, останні кілька тижнів були надто важкими для мене. Ми з Томом ще раз посварилися — неминуче! — через Рейчел.

Припускаю, що ця чвара давно назрівала. Я катувала себе через записку, через той факт, що він збрехав мені про їхню зустріч. Я продовжую запевнювати себе, що це цілковита дурня, але я не в змозі позбутися відчуття, що між ними щось відбувається. Мені знову і знову крає серце питання: після всього, що вона накоїла йому — нам, — як він міг? Як він міг навіть припуститися думки про те, щоб знову бути з нею? Я маю на увазі: якщо поглянути на нас — на неї та на мене, поставивши поряд, — жоден чоловік у світі не обрав би з нас двох Рейчел. І це навіть незважаючи на всі її витівки.

Але потім я думаю: таке іноді трапляється, чи не так? Люди, з якими у вас пов’язаний певний проміжок життя, не хочуть вас відпускати, і як би ви не намагалися — вам несила виплутатися, несила звільнитися. Можливо, через певний час ви припиняєте навіть намагатися.

У четвер вона приходила, стукала у двері, гукала Тома. Я скаженіла, але відчинити не наважилася. Коли поряд з тобою дитина, стаєш вразливою, слабкою. Якби я була сама, я би дала їй відсіч, я би з нею розібралася. Але ж вдома Еві, я не можу ризикувати. Гадки не маю, що Рейчел замислила.

Мені відомо, навіщо вона припхалася. Вона розлютилася, що я розповіла про неї поліції. Даю голову собі відтяти: вона припленталася рюмсати та благати Тома, щоб він наказав мені дати їй спокій. Вона залишила йому записку: «Нам необхідно поговорити, будь ласка, зателефонуй мені якнайшвидше, це важливо» («важливо» тричі підкреслено) — яку я одразу викинула у смітник. Трохи пізніше її дістала, поклала в шухляду приліжкової тумбочки, разом із роздрукованим листом із погрозами, що вона надіслала електронною поштою, та зошитом, де я нотую всі її дзвінки та зустрічі з нею. Журнал її надокучань. Мої докази на той випадок, якщо знадобляться. Я зателефонувала детективу Райлі, залишила повідомлення, що Рейчел знову з’явилася на обрії. Поліціянтка досі не передзвонила.

Слід було розповісти про записку, адресовану Тому, розумію, що слід було, але я не хотіла, щоб він переймався через те, що я звернулась до поліції. Тож я сховала її в шухляду та стала сподіватися, що вона про неї забула. Звичайно ж, Рейчел нічого не забула. Сьогодні ввечері телефонувала йому. Він весь кипів від гніву після їхньої розмови.

— Що там, чорт забирай, у тій записці? — накинувся він на мене.

Я відповіла, що викинула її.

— Навіть не уявляла, що ти захочеш її прочитати, — зазначила я. — Гадала, що ти так само, як я, волієш, щоб її більше не було