Володимир Лис - Країна гіркої ніжності

посеред ночі. Вона після виходу з агентства (останньою думкою її у цій установі була: «Який же у мене вродливий і розумний батько — батько-негідник!») раптом спинилася на півдорозі до метро й вирішила — рішення прийшло блискавично, — що єдиний вихід в її ситуації — виграти особисту війну. Війну за себе. Отримати свою, хоч маленьку, перемогу. А перемога мала бути тільки у боротьбі за своє кохання. Вона мусила отримати Ярослава.

«Я не викидаю свою гордість, а кидаю, як маленьку насінинку в землю, — подумала Олеся. — Земля холодна, вогка, непривітна. Але насінина не помре, навесні вона почне рости. А якщо цього не станеться, то разом з нею помру і я».

Ярослава ж можна було здобути тільки одним способом — зустрівшись з ним. Ще раз, останній, відчайний чи який там раз побачити цього хлопця, осоружного і коханого. Який так ніжно тис її руку, який випромінював надію — для неї і для себе. Так, для себе, так, бо інакше не казав би тих слів, не кидав поглядів, таке не могло бути короткочасною грою.

З цим рішенням Олесі полегшало. А потім прийшла й інша думка: якщо мама, її названа мама, втікала колись, хай і від несправжньої, Олесиної бабусі, але ж від своєї справжньої мами, то Олеся, коли поїхала до бабусі, їй помстилася. За себе і за бабусю. Несвідомо, теж недобре, але помстилася. Тому варто було хоча б повернутися до оселі бабусі (бабусі?) Даздраперми — ха-ха, яке ім’я, — щоб зібратися в дорогу. Дорогу до Луцька, до Ярослава.

Усе ж Олеся відтягувала час повернення, бо щось їй муляло. Зрештою мусила собі признатися: вона таки прив’язалася до цієї старої жінки. Щось у них обох було спільне, спільніше, ніж з мамою. Хоча тепер з мамою несправжньою.

Отож, Олеся відтягувала повернення, як могла. Побродила містом, зайшла на якусь виставку, потім до кав’ярні й до кави замовила собі п’ятдесят грамів коньяку. Випила залпом, закашлялася, голова попливла кудись у безвість, може, в безповітряний простір, де не було потреби дихати. Сидіти так було незвично і… приємно. Але все зіпсував якийсь чмур, котрий підсів до її столика явно з наміром підклеїтися. Олеся знала, як таких відшивати — пару іронічних слів, погляд, в якому живе тайський бокс — тео-кіокуошінхай, ось так відставлений пальчик, наче вирок приреченому гладіатору, котрий програв свій поєдинок…

— Ви когось чекаєте? — спитав явно збентежений чмур.

— І як ви здогадалися? — Олеся вимовила якомога іронічніше.

— А якщо він не прийде? — Чмур, певно, вирішив узяти реванш. — Узагалі-то кавалери чекають дам.

— Він достойний чекання, — відрізала Олеся. — На відміну від вас.

Чмур — тонкі, досить інтелігентні риси — поглянув уже не зацікавлено, а посумніло.

Підвівся і сказав:

— Сьогодні явно не мій день. — І за легким порухом вбік: — Але й не ваш теж.

«Самовпевнений нахаба», — подумала Олеся.

Її розсердило те, що цей хлопець щось розгадав. А вона не хотіла, щоб її розгадували, щоб лізли в душу, на яку одягла панцир. Подумала: мамочки, як же я підіймуся, бо ж треба йти, бо ж ніхто не прийде, а чмур (гаразд, звання чмура позбавляємо) сів за інший столик — спостерігати за нею, чи що, за її днем, який їй не належав…

Та хміль поступово проходив. Ще трохи належало потягти час, а не відразу втікати.

Коли ж підходила до будинку — змерзла й голодна, то лишилися дві надії: щоб перестрів Костик-Люсик й не спала, чекала її бабуся Даза. Та Костика не було видно, десь він здимів, останнім часом перестав переймати й освідчуватися. Може, закохався у когось іншого? Щось кольнуло Олесю… Зате… Зате вікно в бабусиній оселі світилося. І Олеся відчула, як їй потрібен цей вогник, це світло, жовтавий маячок у морі, де вона не загубилася, а начеб свідомо заблукала. Заблукала, сподіваючись на порятунок.

І вона кинулася до під’їзду.

Та у двері вставляла ключа тихенько. Але потреби в цьому не було — двері виявилися незамкненими. Необачна бабуся! І враз Олесі потеплішало. А бабуся тут як тут — на порозі виростає.

І з порога галопом ні здрастє, ні привіт:

— Мама дзвонила. Каже, що ти на її дзвінки не відповіла.

— Ну? — тільки й сказала Олеся.

— А у мами біда, — бабуся Даза.

Олесі враз недобре стало. До стіни захотілося притулитися.

— Їй знову погіршало?

— Ні, — сказала бабуся Даза. — Але десь зник дядько Андрій.

— Як це зник? Хтось викрав?

— Не смійся. Він поїхав до Києва. І пропав.

— Може, поїхав до нас?

— Ні, в аеропорт зустрічати свою колишню дружину і доньку. Вони мали прилетіти з Греції. Вже минуло три дні. Він жодного разу не подзвонив.

— Значить, лишився з ними. Бідна мама!

— Так, бідна… І її треба підтримати.

— Невдячна тварюка, — сказала Олеся. — Хто б міг подумати! Дядько Андрій! А я якраз до Луцька збиралася.

— От і добре. Поїдемо обоє.

— Поїдемо, — на диво легко згодилася Олеся.

— Тоді йди вечеряти.

Даздраперма не сказала Олесі, що її рішення їхати до Луцька, точніше, на Волинь, не було спонтанним. Так вона вирішила ще ввечері, коли чекала Олесю. Сотового телефона не мала, та й номера Олесиного не знала, щоб подзвонити з домашнього. Лишалося сидіти, терпеливо (ой, не терпеливо!) ждати, тремтіти, чи нічого не сталося.

«Стара тетеря, — дорікала собі. — Стара облізла тетеря. Де твій минулий час, з якого не можеш вийти? Ото ж бо й воно, що не можеш вийти. Вилізти, видертися, витарганутися. Ну й сиди. А час твій, як кажуть на Поліссі, вже на могилках. Тоже сидить і кісточками торохкає, тебе жде».

Згадка про Полісся вернула до недавніх споминів. До згадок, що росли, наче отава на скошеному лузі. Отава — це та й не та трава. Вона виростає мовби навздогін прожитому першою, справжньою, весняною травою. Вона росте й не може дорости до тої першої трави. Їй не стати такою ж, бо пізнає літо, за ним осінь. І собою не стати, бо повторює ту, колишню.

А поїхати мала в те село. У Лучинці. І знайти того чоловіка. Чи когось із його родини. Хоч не знала ні його імені, ні імен його товаришів і його дружини. Тільки його псевдо. Вони були як тінь чогось до кінця не збагнутого