Зигмунд Фрейд - Вступ до психоаналізу

ваги, цілком можна висловити обережний сумнів: а чи не занадто легковажно ми погоджуємось, що він справді існує? Може, є такі форми неврозів, коли асоціацій немає з якихось інших причин, може, аргументи, спрямовані проти наших теорій, справді заслуговують на серйозну увагу, може, ми чинимо неправильно, спокійнісінько відкидаючи інтелектуальну критику з боку аналізованого на тій підставі, що це, мовляв, опір. Ні, шановні добродійки і добродії, ми аж ніяк не з легковажності вдаємося до такого осуду. Адже в нас була можливість спостерігати кожного такого пацієнта-критика і до виникнення, і після зникнення опору. Протягом лікування опір увесь час змінює свою інтенсивність; він щоразу зростає, тільки-но порушити нову тему, найдужчим стає тоді, коли найревніше працювати над цією темою, і слабне, тільки-но ми закінчуємо тему. Якщо не припуститися серйозних технічних помилок, ми ніколи не стикаємось із максимальною силою опору, можливого в даного пацієнта. Крім того, можна напевне стверджувати, що протягом аналізу та сама людина не раз то зосереджується на своєму критичному настрої, то знову полишає його. Якщо намагатись увести до свідомості пацієнта новий і надто вже прикрий для нього фрагмент неусвідомленого матеріалу, пацієнт стає вкрай критичним; хоча до цього він міг уже чимало зрозуміти та прийняти, тепер усі ті здобутки немов пощезли; намагаючись за всяку ціну чинити опір, він ладен навіть удавати нетямущість, прикидатися недоумком. Коли ж пощастить допомогти пацієнтові подолати цей новий опір, до нього знову повертаються проникливість і розуміння. Отже, його критицизм — не щось самостійне й гідне пошани само по собі, це просто попихач його афективних настроїв, яким орудує його власний опір. Коли щось видається пацієнтові не таким, як слід, він може дуже дотепно боронитись і справляти враження критика, та коли його щось улаштовує, він, навпаки, може виявитись украй легковірним. Усі ми, мабуть, такі самі, а залежність інтелекту від афективних станів так виразно проступає в аналізованого тому, що під час аналізу ми надто на нього тиснемо.

Тож як тепер можна пояснити спостереження, що пацієнт украй завзято борониться, щоб не зникли його симптоми і не відновилося нормальне функціонування психічних процесів? Ми кажемо собі, що вчуваємо тут могутні сили, які опираються змінам у стані хворого; це, напевне, ті самі сили, що колись породили цей стан. Отже, при утворенні симптому мало відбутися щось таке, що його завдяки нашому досвідові усування симптомів можна реконструювати. З Броєрових спостережень ми вже знаємо: передумову існування симптому становить те, що якийсь нормальний психічний процес не зміг відбутися до самого кінця нормальним чином, тобто так, щоб стати усвідомленим. Тож симптом — це замінник того, що не відбулося. Тепер ми вже знаємо, де слід шукати силу, яка діє при цьому. Ця сила виявляється в потужному намаганні перешкодити тому психічному процесові, про який ідеться, проникнути у свідомість, тобто в намаганні лишити його неусвідомленим. Будучи неусвідомленим, процес має силу утворити симптом. Під час аналітичної терапії те саме намагання знов опирається зусиллям перевести неусвідомлене у свідомість. Отоді ми й відчуваємо опір. Патогенний процес, який ми виявляємо через опір, ми називаємо згніченням.

Про цей процес згнічення нам треба тепер сформулювати точніші уявлення. Згнічення — неодмінна передумова утворення симптомів, а водночас іще й процес, до якого ми не знаємо ніяких аналогій. Візьмімо як приклад якийсь імпульс, якийсь душевний процес, що прагне обернутися в дію: нам уже відомо, що він може бути відхиленим — ми називаємо це “відкиданням” або “осудом”; причому імпульс втрачає властиву йому енергію, стає безсилим, проте може зберегтись як спогад. Увесь процес вирішування долі цього імпульсу відбувається у свідомості. Зате все по-іншому, коли ми вважаємо, що цей імпульс вартий згнічення: тоді він зберігає свою енергію й по ньому не лишається жодного спогаду; сам процес згнічення відбувається непомітно для Я. Проте це порівняння не допомагає краще зрозуміти суть згнічення.

Я викладу вам тільки ті теоретичні уявлення, які виявились корисні, щоб надати більшої визначеності терміну згнічення. Це потрібне передусім для того, щоб від суто описового розуміння слова «неусвідомлене» перейти до його системного розуміння, тобто наважитись говорити, що усвідомленість або неусвідомленість певного психічного процесу — це тільки одна з його властивостей, не конче безперечна. Якщо процес лишається неусвідомленим, таке непускання до свідомості є, можливо, лише прикметою долі, якої він зазнав, а не самою долею. Щоб унаочнити уявлення про долю, припустімо, що кожен психічний процес — про єдиний виняток я розповім вам згодом — спершу існує в неусвідомленій стадії або фазі, а потім з неї переходить в усвідомлену фазу, подібно до того, як фотознімок спершу існує як негатив, а потім завдяки проявному процесові перетворюється в нормальне зображення. Але ж не кожен негатив доконче стає позитивом, так само немає необхідності й у тому, щоб кожен неусвідомлений психічний процес переходив в усвідомлений. Найточніше це можна висловити так: кожен окремий процес належить спершу психічній системі неусвідомленого, проте за певних обставин може перейти в систему усвідомленого.

Для нас найзручніше найгрубіше — просторове — уявлення про обидві системи. Отже, ми порівнюємо систему неусвідомленого з величезним передпокоєм, де тиснуться, мов окремі живі істоти, психічні порухи. За цим передпокоєм іде друге, менше приміщення, своєрідний салон, де міститься свідомість. Але на порозі між двома кімнатами стоїть охоронець, що вивчає окремі психічні порухи, цензурує їх, а коли вони йому не подобаються — не пускає їх до салону. Ви зразу помічаєте, що немає великої різниці, чи той охоронець відхиляє окремі порухи ще з порога, чи витягує їх після того, як вони вже зайшли до салону. Тут ідеться тільки про ступінь його пильності і вчасність розпізнавання. Дотримуючись цієї картини, можна далі розбудувати нашу термінологію. Порухи в передпокої неусвідомленого невидні для свідомості, що перебуває в другій кімнаті: попервах вони мають бути неусвідомлені. Коли ж вони вже дотислися до порога і їх звідти відтручує охоронець, у такому разі вони стають нездатні сприйматися свідомістю, і ми називаємо їх згніченими. Але навіть ті порухи, які охоронець пустив через поріг, не конче стають усвідомлені; вони можуть стати такими тільки тоді, коли їм пощастить привернути до себе погляди свідомості. Тому ми з цілковитим правом називаємо це друге приміщення системою передусвідомленого. Отже, сам процес усвідомлення зберігає своє суто описове значення. А згнічення для кожного окремого поруху означає те, що охоронець не пускає його з системи неусвідомленого до системи перед­усвідомленого. Це той самий охоронець, із яким ми вже знайомі як з опором, що виникає, коли намагатись аналітичними методами позбутися згнічення.

Я вже знаю, що зараз ви скажете, ніби ці уявлення не менш грубі, ніж фантастичні, і в науковому викладі вдаватись до них неприпущенно. Я знаю, що ці уявлення грубі; ба більше, ми навіть знаємо, що вони хибні, і, якщо я не дуже помиляюсь, у нас уже є чим замінити ці уявлення. А чи й далі вони вам видаватимуться такими фантастичними, я вже не знаю. Поки що ці уявлення нам корисні як допоміжний засіб — подібний до того Амперового чоловічка, що нібито плаває в колі електричного струму, і поки вони допомагають розуміти спостережувані явища, нема чого зневажати їх. Я все-таки хочу вас