Деніел Кіз - П'ята Саллі

удару годинника опівночі, до того, як вона перетвориться на звичайну людину.

— Десять… одинадцять… дванадцять!

Помічник змахнув паличкою. Роджер нахилився вперед та ніжно поцілував мене в губи, і це було останнє, що я відчула, будучи Деррі. Я з’єдналася з нею, віддала своє життя та стала четвертою Саллі.

Частина п’ята

Шістнадцять

Коли я розплющила очі, то побачила Роджера, що схилився наді мною та занепокоєно роздивлявся моє обличчя.

Я промовила:

— Ти знайшов мене, прекрасний принце.

— Тільки для запису, — сказав він, — скажи, як тебе звуть.

— Саллі Портер, — сказала я.

– І як ти почуваєшся?

— Так, ніби довго бігла крізь темряву. Так, ніби я щось втратила й у той же час — знайшла себе. Я знаю, що я Саллі, та я також і Деррі.

Ці слова не зовсім точно вказували на мої почуття. То було відчуття повноти, хвилювання. Світ був чудовим і я любила в ньому всіх. Ні, я не була Полліанною[114] чи якоюсь відірваною від реальності. Я знаю, що є і страждання, і втрати, і зло, але вони були десь далеко. Я відчувала себе в безпеці та щасливо.

Тоді помітила пов’язку на плечі.

— Я дещо забула, правда? Те, що я витісняю.

Він допоміг мені сісти.

— Ти пережила дуже болючу подію. Залишаться як фізичні, так і емоційні шрами.

— Я думала, що вже зцілилась. Якусь мить я почувала себе такою щасливою, такою цілісною.

— Так і має бути. Ти багато досягла й надалі себе так само почуватимеш. Глибоко заховані спогади можуть час від часу виринати на поверхню. Буде важко згадувати давно забуті події. Кохання. Втрати. Ненависть. Та ти пам’ятатимеш їх епізодами однієї історії.

— Не знаю, про що ти говориш, — засміялася я. — Я нікого в житті не ненавиділа.

Він кивнув.

— Тому що ти добра, чудова людина.

Я бачила, що Роджера щось турбує, та він був ще не готовий мені про це сказати.

— Я хочу навчити тебе деяких прийомів, які допоможуть контролювати себе та припинити провали в пам’яті. Зараз у нашому суспільстві багато говорять про те, щоб давати своєму внутрішньому я відпускати проблеми та витісняти когнітивні та розумові процеси. Для тебе така необачна поведінка є небезпечною.

— Не думаю, що я можу вплутатися у щось схоже, — сказала я.

— Все одно, будуть моменти, коли ти відчуватимеш, що стоїш за волосину від того, щоб знищити себе. Зараз ти фактично, сама по собі — ніхто не прийде на допомогу, ніхто, окрім тебе самої, не стежитиме за твоїми думками та діями…

— ВОсП та Слідопитка.

— Що?

— У мене в голові просто вигулькнули ці слова. Хіба ти їх так не називав колись? ВОсП та Слідопитка.

— Правильно, — сказав він. — І замість них тобі доведеться самій бути і провідником, і стрілочником, щоб тримати свою головну колію відкритою, коли на повній швидкості нестимешся вперед.

— Я в захваті від твоїх мовних зворотів. Головне, щоб моя свідомість не опинялася у хвості поїзда.

– Є кілька вправ, які я б хотів, щоб ти засвоїла.

— Можна я буду Східним Експресом?[115]

Він деякий час розглядав мене, дивився просто у вічі, ніби намагався побачити щось за моїми райдужними оболонками.

Я підвелася на колінах та подалася вперед, майже впритул наблизила своє обличчя до його.

— Я бачу двох себе, — сказала я. — По одній у кожному твоєму скельці.

Роджер взяв мої долоні та розгорнув їх догори.

— Ти мусиш зрозуміти, що тебе й залишилося двоє, — сказав він.

Я спробувала звільнитися.

— Не говори такого, — сказала я. — Навіть, жартуючи.

— Це не жарт. Ти повинна змиритися з деякими речами, перед тим, як підеш.

— Я не хочу цього чути.

— Тебе може захистити тільки знання. Сьогодні ти пережила свого роду операцію на мозку. Дехто спробує знову тебе розколоти. Дехто всередині тебе, хто посилює твій пригнічений гнів. Тобі знадобиться зброя, щоб захиститися.

— Мені більше сподобалось, коли ти сказав прийоми. Зброя мене лякає.

— Добре. Прийоми, — сказав він. — Та я не хочу зосереджуватися на тому, як це назвати. Цього було достатньо. Назви можуть створювати реальність і реалізувати себе. Разом з тим є почуття, інтуїція, передбачення. Ти дуже чутлива людина, Саллі. Ти все ще відчуватимеш те, що часто описувала як холод чи ауру перед головним болем та втратою свідомості. Ти казала мені, що такий стан триває лишень декілька секунд.

— Я цього не пам’ятаю.

— Доки до тебе не повернуться спогади, доведеться довіряти моїм плівкам та записам. Протягом тих кількох секунд попередження ти матимеш можливість зберегти контроль. Я застосую післягіпнотичну сугестію, й коли ти міцно зціпиш долоні та тричі стиснеш їх, то зможеш запобігти втраті контролю. Коли б у тебе не починалася аура, зроби так, ти відчуєш тиск, а тоді головний біль зникне. І ти надалі триматимеш все під контролем.

Я сказала йому, що все зрозуміла.

— Що ж, гаразд, Саллі. Він знає, що у темряві…

Після того, коли я опритомніла, він глянув мені в очі.

— Як почуваєшся?

— Відчуваю, що контролюю себе, — сказала я. — Відчуваю власну присутність. Чи власне перебування тут. Так, ніби я маю точну вагу, яка твердо перебуває конкретно тут і зараз. Не знаю чому, та для мене це — нове відчуття. Так, начебто до того я була легкою та ефірною.

— Це хороше відчуття?

Я замислилась над цим та кивнула:

— Так я почуваю себе більш реальною, не знаю, як.

Роджер стиснув мою руку і я відповіла тим же:

— Саме це я й маю на увазі, — сказала я. — Міцно, по-справжньому, добре.

— Це відчуття має тривати та посилитись. А і ще можуть бути моменти, коли ти сама собі здаватимешся несправжньою. Кожен переживає таке почуття легкості… фантазії… ілюзії. Та якщо це відчуття супроводжуватиме попередження втрати свідомості, ти знатимеш, що робити. Пам’ятаєш, що саме?

Я зціпила долоні та тричі міцно їх стиснула.

Коли сеанс завершився, я не могла стриматися, щоб не нахилитися та поцілувати Роджера в щоку.

— Я почуваюся чудово, — сказала я, — і завдячую всім цим тобі. Ти найчудовіший лікар у світі.

Він засміявся.

– І я теж тобі багато чим завдячую, Саллі. Гарного тобі дня, а зустрінемося ми в той же час післязавтра.

* * *

Надворі я подумала, що так світ, мабуть, сприймають діти. Свіжими очима. Зазирають у кожне обличчя. Роздивляються кожну вітрину, здіймають очі, щоб розглянути архітектуру дахів, повз які ми проходимо тисячі разів, але ніколи не бачимо. На П’ятдесят сьомій вулиці я роздивлялася мистецькі галереї. Офіси авіакомпаній на П’ятій авеню змусили мене