Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

Чоловік прослизає між липами до каналу й зупиняється біля маленького житлового райончика, знімає зі штанів велосипедні кліпси й несе велосипед сходами в садок, випещений дружиною.

Щось цього вечора підіймає камінь над водою і дозволяє йому падати назад до гірського італійського містечка. Можливо, це хімічний опік на руці дівчинки, яку він сьогодні приймав. Або кам’яні сходи, вздовж яких буйно повилазили коричневі бур’яни.

Це сталося дорогою на роботу. Він ніс велосипед нагору й зупинився посеред сходів перед тим, як згадати. Просто пам’ять відклала спогади, коли він взявся до роботи, на сім годин суцільного спілкування з пацієнтами й управління клінікою. Чи все-таки це був опік на руці дівчинки? Він сидить у садку. Чоловік бачить Хану в іншій країні, її волосся вже відросло. А чим займається вона? Він завжди бачить її — обличчя й тіло, — але не знає, яку вона обрала професію, в яких умовах живе, хоча й може спостерігати, як вона реагує на людей, котрі її оточують, дітей, до яких вона нахиляється, білі дверцята холодильника позаду неї та безшумні трамваї за вікнами. Він якимось чином отримав той невеличкий подарунок — вона і лише вона з’являється перед ним, наче на кіноплівці з вимкненим звуком. Він не може визначити, до якого товариства належить дівчина, про що говорить, — бачить тільки її образ і довге волосся, котре час од часу падає на обличчя.

Зараз він уявив собі, що вона завжди матиме серйозне обличчя. Молода жінка змінилася дещо манірною королевою, котра створила себе сама з бажання стати кимось конкретним. Йому досі подобається ця її риса. Її розум, краса, не отримана в спадок, а віднайдена дівчиною, — вона завжди буде віддзеркаленням Ханиного характеру. Він бачить її щомісяця чи раз на два місяці, наче ці моменти одкровення стають продовженням її листів, котрі вона рік писала саперові, не отримуючи відповіді, поки не припинила надсилати їх взагалі, злякавшись Кіпового мовчання. Чи, як він гадав, його характеру.

А ось тепер він відчуває потребу поговорити з нею за вечерею та повернутися туди, де вони відчували особливу близькість у наметі чи в кімнаті англійського пацієнта. Коли обидва приміщення сповнювалися виром простору між ними. Згадуючи ті часи, він зачаровується не лише нею, а й собою — таким іще дитячим і щирим. Його гнучка рука тягнеться в повітрі до дівчини, в котру закохався, його мокрі черевики залишилися біля італійських дверей, шнурки зв’язані докупи, долоня торкається її плеча, а на ліжку німо лежить обпечений чоловік.

За вечерею чоловік спостерігає, як дочка намагається впоратися з ножем і виделкою, втримати в маленьких ручках цю страшну зброю. За цим столом усі мають смагляві руки. Вони легко дотримуються своїх звичаїв і традицій. Його дружина навчила усіх нестримному гумору, успадкованому їхнім сином. Він любить спостерігати за своїм хлопчиком, за його витівками в цьому будинку, дивуватися, як він перевершує і його, і дружину знаннями і веселощами. Дивитися, як він пригощає собаку на вулиці, як копіює ходу та вигляд батьків. Чоловікові подобається, що син майже завжди вгадує, чого хоче тварина, орієнтуючись тільки на вираз собачих очей.

А Хана, можливо, живе серед тих, кого не обирала. Навіть у своєму віці — а їй уже тридцять чотири — вона не знайшла компанії собі до душі, тієї, котрої прагнула. Вона — горда розумна жінка, котра втрачає голову від кохання і не сподівається на удачу, завжди ризикує і щось таке має у погляді, що може упізнати лише вона сама, коли дивиться в дзеркало. Вона — ідеальна й ідеалістична в обрамленні блискучого чорного волосся! Люди закохуються в неї, а вона досі пам’ятає рядки віршів, які англієць читав їй вголос зі свого щоденника. Вона — та жінка, котру я не знаю настільки добре, щоби втримати у своїх крилах (якщо письменники мають крила), щоб змусити залишитися в моїй гавані на ціле життя. Хана рухається, повертає обличчя й у розпачі нахиляє голову. Плечем вона торкається шафки з посудом і посуває склянку. Цієї ж миті Кірпалова ліва рука пірнає вниз і ловить на льоту виделку за сантиметр від підлоги. Він ніжно вкладає її до пальчиків дочки, а в кутику ока за окулярами з’являється зморшка.

Подяки

Хоча деякі персонажі, котрі з’являються в книжці, мають історичних прототипів, а багато описаних місць — таких, як Гільф-ель-Кебір і пустеля навколо нього, — дійсно існують і були відкриті в 1930-х роках, варто наголосити, що ця історія — вигадка. Вигадані образи персонажів з її сторінок, а також деякі події та подорожі.

Я дякую Королівському географічному товариству в Лондоні за можливість познайомитися з архівними матеріалами та ретельно назбирати в «Географічних журналах» інформацію про світ дослідників та їхні подорожі, часто неперевершено описані авторами. Я процитував уривок зі статті Гасанеїн-бея «Через Куфру до Дафуру» (1924), котрий стосується піщаних бурь, а також на основі його робіт і записів інших дослідників спробував відтворити пустелю такою, якою вона була в тридцятих роках двадцятого століття. Я хотів би подякувати за інформацію, котру знайшов у статті доктора Річарда. А. Германна «Історичні проблеми лівійської пустелі» (1934) та в огляді Р. А. Баґнольда монографії Алмаші про його пустельні дослідження.

Багато книжок виявилися важливими для мене й моєї праці. «Нерозірвана бомба» майора А. Б. Гартлі стала особливо корисною, коли я описував конструкції бомб і британські саперські підрозділи на початку Другої світової війни. Я цитував його роботу дослівно (усі рядки виділені курсивом у розділі «На місці») і на основі описаних ним методів вигадав кілька технік знешкоджування, якими користується Кірпал Сінгх.

Інформація про характер деяких вітрів, що була вклеєна до пацієнтового записника, — дослівна цитата прекрасної книжки «Дихання небес» Лайалла Уатсона. Уривок, що оповідає про Кандавла і Гігеса, із «Історії» Геродота наведений у перекладі Дж. К. Маккаулі (Макмілана) 1890 року. Інші цитати з Геродота наведені в перекладі Девіда Ґрена (видавництво Чикагського університету). Фраза на с. 21, виділена курсивом, належить Крістоферу Смарту; рядки, виділені курсивом, на с. 144 взяті з поеми Джона Мільтона «Загублений рай»[135]; слова, котрі Хана згадує в останній розмові з Кіпом, написані Енн Вілкінсон. Я також дякую Алану Мургеду за книжку «Вілла Діана», де йдеться про життя Поліціано в Тоскані. Важливими для мене книжками були «Каміння Флоренції» Мері Маккарті, «Кіт і миші» Леонарда Мослі, «Канадці в Італії. 1943—1945» і «Канадські сестри милосердя» Дж. У.