Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

– Її звати Люцина, чуєте? Вона намалювала ваш будинок. Чого б це вона його малювала?

– Он ти про що! Вона сама вирішила піти. З'явилась у Замку з цілою армією огидних котів, тигром і репортером Мортіусом, який злякався мене, бо нашкодив моїм підлеглим. До цієї компанії приєдналась пришелепувата бібліотекарка. Мені вони ні до чого... Ми вистежували іншу здобич, котра врешті теж мені не потрібна. Там вони й залишились. А тепер йди звідси! Я з жінками й дітьми не воюю...

– Я хочу знати, де вона.

– Либонь, у Королівстві, яке незабаром стане колонією Імперії. Але мені, по правді, хочеться одного...

– Я знаю, чого ти хочеш. Втомився творити зло?

– Зло? – здивувався Повелитель. – Люди самі його творять. Нема чого звалювати на нас чужі гріхи. Ти, певно, прочитала чимало брехливих книжок.

– Можна подумати, що ви – безневинні істоти.

– У кожному разі, нічим не гірші за людей. Ми лише дим з вашого багаття тисячолітньої ненависті й ворожнечі. Не буде вогню, не буде й диму. Залиш мене з моїм болем в печінці. Йди до свого Королівства.

– Я ще не закінчила. Бачиш оце?

Олімпія показала дві бліді плями на зап'ясті.

– Вони помалу зникають з кожним поколінням. Я остання. У Люцини вже немає слідів від твоїх пальців. Я перша змогла повернутись до Королівства, але ненадовго. Краще б я туди ніколи не верталась! І моя дитина залишилась би зі мною. Навіщо ти це зробив? Щоб отримати два шматочки на тілі нашого роду? Чекав, що тобі хтось із нас віддасть душу в обмін на Королівство? Повір, жити можна всюди. Людина не обирає місця. Це місце обирає її.

– У тобі є щось від нас, – хрипко засміявся Повелитель. – Я не мав аж таких далекосяжних намірів. Ви самі собі придумали кару. Ми з тобою майже родичі, еге ж? То ти даси мені те, що я хочу? Ти це можеш, бачу по твоїх очах. Мені дуже боляче. Той малий розворушив стару рану.

– Що за малий?

– Родові порахунки. Я не хотів з ним битись, і він теж, але цього хотіли наші мечі. Якесь безглуздя!

Лице його пожовтіло, очі запали ще глибше.

– Я б охоче помер, але не можу... Хлопця звали Марко, з ним був ще один...

Олімпія сіла на край ліжка. Вона не мала в серці ненависті. Ненавидить той, хто боїться. Але вона ще не була певна в собі, аби вчинити те, про що її просили.

– Моя сила в тому, – простогнав Повелитель, – що я знаю все. Але я втомився. Я не спав уже багато років, лише вдавав, ніби сплю...

– Вірю, що ти втомився. Ти заснеш. І прокинешся, знаєш, де? Ти знаєш, де ти прокинешся?

– У пустелі. Наді мною сяятимуть зорі, і я буду з ними говорити. Ні пан, ні слуга...

– Так. І нікого більше не буде. Нікого...

Повелитель заплющив очі, і чорна свічка біля нього погасла. Олімпія, не озираючись, вийшла з будинку, потім обернулась. Будинок зник. На порожньому місці сидів спантеличений Лукаш і чухав потилицю.

– Ходи сюди! – покликала його Олімпія. – Дивись мені в очі! Ось так, молодець... Ти більше не будеш красти. Повтори.

– Я більше не буду красти.

– Ким ти тепер станеш?

– Я стану водієм таксі. Або автомеханіком...

– Чудово! Але спочатку підстрижися й поголися, бо тебе не візьмуть на роботу. Ходімо, я відведу тебе до перукарні...

17

– Лікар? – здивувався Онисьо. – Хто ж його викликав?

– Я ходив із Сиволапом, – відповів Мортіус.

Тоді Соня прийшла на допомогу:

– Ми так переживаємо за нашу дівчинку! Я вважаю, що Мортіус дуже добре вчинив. Коли йдеться про чиєсь життя, треба полишити всі справи, навіть державні!

– Усе гаразд, Соню. Шкода, що я сам про це не подбав, – відказав господар. – Була ж розмова... Хто то був?

– Пані Антонія, – відповів кіт. – Позаяк мене усунули від державних справ...

Марко тихо сказав:

– То і є державна справа.

Озирнувся довкола і спитав стурбовано:

– Де ж це Серпень?

– Дай йому побути на самоті, – рішуче обізвалась Соня. Відколи вона змінила зачіску й позбулась мишей на голові, навіть вдача в неї змінилася. Фелікс якось навіть посидів у неї на колінах.

А Мортіус подумав: «Так, потрібна мужність, аби зробити те, що ніколи не робив...» Кого він мав на увазі – невідомо. Можливо, себе. У кишені в нього лежав цілий проект відвоювання Королівства. Усе життя Мортіус був непримітним. Репортери не конче мусять бути нахабними, та й писав він не про політику, а про різні паранормальні явища, в які люди не вірять, доки самі не переконаються і не злякаються по-справжньому.

Найбожевільнішою ідеєю Мортіуса був план піти до палацу і взяти інтерв'ю в якоїсь вельможної особи на тему сучасного політичного становища. У коморі він знайшов старі газети, що виходили в Королівстві, і зрозумів, що собою являла тутешня преса. Власне, то була підшивка газети «Добрий господар», де йшлося про садіння квітів, городні культури і таке інше. У них в Серединному світі теж є люди, що зовсім не цікавляться політикою і використовують пресу для застеляння полиць у коморі, чи напихають у мокре взуття, аби швидше просохло.

Онисьо навіть не спитав, що Мортіус писав аж дві години на кухні. Він вийшов із Марком поповнити запас харчів, який помітно танув. Мортіус чув себе винним. Хай Королівству загрожує державний переворот, і вони тут не на вакаціях, не можна, щоб господар через них розорився. Врешті, зрозумівши, що кожен тут думає про щось своє, він вийшов у сад до тигрів. У сутінках хутро Іляни здавалось ще сліпучішим. Обоє підвелися йому назустріч.

– Таточку! – приступив до опікуна Колобок. – Мама просить, щоб ти пішов з нами в ті, як ти кажеш, джунглі. У столиці – небезпечно. Мама каже – хай усі також йдуть із нами. Рятувати наші життя.

– А ти як вважаєш?

– Ми будемо вас годувати. А спочатку знайдемо машину й поїдемо на ній так далеко, що ніхто нас не знайде.

– У тебе хіба немає власної думки? – розсердився Мортіус. – Невже принц покине Королівство напризволяще?!

На що Тигрисик спокійно відповів:

–