Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

Моя власна думка така: ми їх викрадемо і відвеземо в безпечне місце.

У Мортіуса забракло слів. Він просто задихнувся від сміху, аж почав кашляти. Тигрисик легенько вдарив його лапою по спині, й бідолаха відлетів на кілька метрів, врізавшись у кущ троянд. Песик Серденько загавкав і кинувся рятувати Мортіуса.

– Тихо, тихо! Тигрисик хотів мені допомогти...

– Гав-гарр! – не вгавав пес.

– Що тут таке? – вийшов на ґанок Онисьо. – Що з тобою, Мортіусе?

– Нічого. Тигрисик хотів мені допомогти й не розрахував власні сили. Він стає дедалі сильнішим.

– Може, підеш у дім?

– Я ще трохи посиджу, дякую.

Коли господар пішов, Мортіус сів на лавку й похитав головою:

– Ну й шахрай! Увесь у мене!

– Що таке шахрай, таточку?

– Вигадник.

Тигриця ледь не віддухопелила свого незграбного синочка і, певно, сказала щось таке, чого він досі не чув ні від кого. Тигрисик похилив голову й відійшов у дальший куток саду. Мортіусу стало його шкода. Він сказав тигриці:

– Розумієте, я ніколи з ним різко не розмовляв. Існують різні теорії виховання. Я виховував його як людину, а не як тигра, бо довкола ж люди. Може, я в чомусь помилявся, але страх, що пишуть в книжках про дрес... виховання. Ніби в звірів немає розуму, уявляєте? Мій... тобто наш Тигрисик розмовляє не згірше за якогось вчителя гімназії, а Сиволап став королем котів і захопив Замок як досвідчений полководець...

Тигриця підійшла до Мортіуса й ніжно лизнула його в щоку, а потім коротко муркнула, і з'явився Колобок, щоб стати перекладачем.

– Мама каже – немає часу говорити про виховання. У неї було опівдні видіння...

– Як цікаво! – здивувався Мортіус.

– Вогонь... усе згорить... Треба тікати звідси...

– Але ми обережні з сірниками.

– Крутиголовці – необережні. – Вони шукатимуть принца. Скажи їм, таточку! – додав від себе Тигрисик.

– Ой, лишенько! – забідкався Мортіус. – А як мені не повірять? Коли це буде?

– Мама не знає. Скоро...

– Як же ми без зброї?!

– Йди, таточку, скажи...

Мортіус увірвався до кухні. Там був лише Онисьо, длубався шилом у старому черевику.

– Онисю, ти тільки послухай! Нас вистежили!

І тут задзвонив телефон.

– Зажди, я зараз.

Онисьо підняв трубку.

– Так, ми замовляли ліки. Уже готові. Добре, я прийду за ними. Вранці. Дякую сердечно! Вибач, Мортіусе, я мушу з хлопцями йти. Негайно!

– Які ще там ліки! – обурився той. – Вас вистежили! Ходите серед білого дня до палацу, без жодної конспірації. Тепер крутиголовці прийдуть сюди і всіх нас повбивають. І ще, на додачу, будинок спалять...

– Що ти таке кажеш, Мортіусе?!

– У тигриці було видіння.

–???

– Ну, звісно, хто повірить тигриці! – образився Мортіус. – Ніхто, крім мене... Я звик вірити тиграм. Але логічно було б припустити, що в крутиголовців повно шпигунів. Ніколи не слід недооцінювати ворога. Краще вже його переоцінити. Чує моє серце, з'являться вони сюди й спіймають нас, як останніх ідіотів. Ти ж не хочеш, щоб постраждали жінки і діти? Принц – теж дитя. Його потрібно захищати.

– Сядь, – наказав Онисьо і шпурнув черевик у куток. – Сядь і послухай. Визнаю, що то не було безпечно піти з принцом до палацу, але повір, на відміну від наших недоброзичливців, ми на своїй землі, і в цьому наша сила. Я вберіг би принца ціною власного життя. Потрібно було, щоб його побачили, розумієш? Сьогодні вночі ми підемо в одне місце, а коли звідти повернемось, то будемо знати більше. Ти залишаєшся головним. У разі найменшої небезпеки виведеш усіх, куди покаже пес Серденько. Скажеш йому: «Притулок». Нічого не повинно трапитися, але зроби собі міцної кави й чекай, доки ми не повернемось.

– Гаразд. Нема проблем! – здвигнув плечима Мортіус.

18

Олімпія відчувала, що її справа зрушила з місця. У неї наче почали виростати крила, здатні перенести до Королівства. Але яка страшна плата! Бідна дівчинка, що не має жодного досвіду, що ж вона там робить? «О, ти мене не знаєш, мамо! – не раз сердито казала дочка. – Тобі лише так здається!»

Олімпія розпрощалася з довгомудом Лукашем і побігла назад, додому. Трамвай якраз над'їхав. До гори важче бігти, ніж з гори. Ці дві зупинки вона проїде. Олімпія впала на гладеньке червоне сидіння. У салоні зовсім не було людей. Кондукторка сиділа коло вікна в тихій сонній задумі. Може, навіть мріяла про щось, якщо такі опасисті кругловиді жіночки середнього віку ще вміють мріяти. У Серединному світі тепер навіть діти перестають бути допитливими, досить їм тільки вперше сісти за шкільну парту. Олімпія знала, як Люцині не подобається в школі, але що вона могла вдіяти? Зрештою, тепер це вже не має жодного значення.

– Королівство... – зітхнула вона. Мабуть, її зітхання було не простим, бо дрімаюча кондукторка чхнула раз, а потім другий. Це не була та кондукторка, що потерпіла через Люцину й Марка кілька днів тому. І не той трамвай. Той стояв у депо і чекав, поки йому повставляють нові шиби. Якби ж то Олімпія знала, що спровокує друге побиття шибок, вона б нізащо не сіла в трамвай, бо не любила завдавати комусь моральних та матеріальних збитків. Однак це трапилось знову, на тій самій зупинці. Кондукторка миттєво зреагувала. Можливо, вона навіть ходила колись на курси цивільної оборони, бо закричала:

– Бомба!

Й розпласталась на підлозі. Від потужного чхання трамваю деякі шибки навіть розбились. Правда, не з того боку, де сиділа Олімпія. Вона була надто здивована, щоб злякатись. Просто вистрибнула з дверей і ледь не впала на діда Пилипка, котрий якраз розкладав коло торби з насінням похідний стільчик.

– Спокійно, пані, спокійно! – вхопив він Олімпію за лікоть.

Вона відсахнулась:

– То не я!

– Звісно, не ви... І ваша донечка позавчора теж такого не робила. То, певно, лис... Послухайте моєї ради: не сідайте до трамвая без мене. Вранці ми обоє їхали і, бачите, нічого не сталось...

– Певно, що ні, – здригнулась Олімпія і кинулась на допомогу кондукторці.

– Де я? – простогнала та, сівши на брудній підлозі. – Що зі мною?

– Не хвилюйтесь, усе вже скінчилось. То я винна, вибачте... Я вимовила надто сильне слово. Більше цього не повториться, обіцяю!

– То не слово було, а бомба! –