Poocysay - Еліссірія, Poocysay

— На жаль, у цій частині материка моя сила ще не так сильно поширюється, — пояснила вона. — Тому я знаю лише історію, пов’язану з вами, і ще декілька днів після вашого зникнення, доки слід бібліотеки не згас.

Я зосередився.

— Тоді скажи хоча б, що сталося після нашого відходу?

Мел зробила паузу, ніби збираючись із думками.

— Відразу після вашого виходу з міста, через кілька годин туди прибув караван. З ним прибула група чаклунів, які почали креслити магічні бар’єрні кола, що мали повністю охопити місто. Але в них щось не виходило… щось дуже сильно заважало їм у тому маєтку, де ви працювали.

Я відчув, як у мене по шкірі пробігли мурахи.

— А що було далі?

— На жаль, цього я не знаю. Але, за словами деяких присутніх тут, чаклунам зрештою вдалося взяти місто під свій контроль. І зараз, схоже, вони збирають сили та ресурси.

Ця інформація ще більше розпалювала цікавість, але водночас підвищувала небезпеку.

Повернувшись із бібліотеки, я вирушив у місто, сподіваючись розвіяти думки.

Лаур був старовинним містом із високими кам’яними будівлями, вузькими вуличками, де завжди відчувався запах спецій, випічки та пилу. Ринок був заповнений людьми, і я швидко помітив, що ціни тут значно вищі, ніж у Грейнмарі. Було зрозуміло, що місто перенасичене біженцями, які прагнули знайти безпеку, і разом із тим тут щось відбувалося. Люди гомоніли, готувалися до чогось — але до чого?

Блукаючи вуличками, я спостерігав за людьми, їхньою поведінкою. Чим більше я дивився на місто, тим більше розумів, що мушу стати сильнішим. Щоб мати змогу захистити своїх супутників. Щоб знайти своє місце у цьому світі й, можливо, знайти той самий тихий закуток, якого я прагнув.

Повертаючись до собору, я вже встиг налаштуватися на спокійний вечір, та мене перехопив єпископ.

Він виглядав схвильованим, його звичний спокій трохи порушувався поспішними рухами.

— Завтра вранці я чекатиму вас. У нас буде важлива розмова, — сказав він, коротко кивнувши.

З цими словами він розвернувся й швидко зник у глибині коридору, залишивши мене наодинці з ще більшою кількістю запитань, ніж раніше.

Повернувшись у кімнату, я розповів Пікасо все, що дізнався. Ми довго обговорювали ситуацію, намагаючись знайти логіку в усьому, що відбувалося. Підозри тільки накопичувалися, але остаточну відповідь ми могли отримати лише вранці. Тож вирішили не гаяти час і лягли спати.

Ранок зустрів нас тривожним очікуванням. Час тягнувся, ніби ми повільно дерлися вгору, а хвилювання поступово наростало. Хоча ми розуміли, що нам не загрожує безпосередня небезпека, ми також усвідомлювали, що знаходимося практично в центрі міста, переповненого озброєною охороною. Якщо щось піде не так, у нас не буде шансів.

Нарешті, після ранкової проповіді та молитви, з’явився єпископ. Він широким жестом запросив нас до столу, а його помічники швидко й вправно почали сервірувати трапезу. Перед ним поставили келих із вином, а перед нами — чашки та тарілки з вишуканішою їжею, ніж та, що нам подавали раніше.

Єпископ налив усім вина, підняв свій келих і промовив:

— Дякуємо Господу за дари, які він нам посилає, за милість, що супроводжує нас у ці непрості часи, і за можливість чинити Його волю.

Він залпом випив свою чашу, а потім відставив її на стіл і почав говорити.

— Радію бачити, що з вами все добре, діти мої. Однак, із важким серцем мушу звернутися до вас із проханням. Ви — благословенні Господом. Ви маєте силу протистояти злу, що шириться світом, і можете допомогти нам у цій боротьбі.

Він зробив паузу, вдивляючись у наші обличчя, ніби намагався прочитати наші думки.

— Взамін я можу допомогти вам вирішити одне з ваших питань. Мені відомо, що ви прямуєте до Квайрастега. Наразі потрапити в столицю нелегко, але якщо ви мені допоможете, я напишу листа до собору в столиці, щоб вас зустріли там як достойних людей. Більше того, я надам вам грамоту, яка дозволить вам вільно проходити в будь-яке місто без страху за своє життя.

Кімнату огорнула тиша. Ми з Пікасо обмінялися поглядами — кожен зважував усі «за» і «проти». Єпископ дав нам час на роздуми, спокійно беручи шматок хліба та повільно пережовуючи його.

— Якщо ви не захочете допомогти, я не стану вас змушувати, — продовжив він нарешті. — Це завдання має певні ризики, і я не можу змушувати вас йти на небезпеку, якщо ви самі цього не бажаєте.

Після цього він знову замовк і просто продовжив свою трапезу. Ми теж мовчали, роздумуючи над пропозицією.

Коли єпископ закінчив їсти, він підвівся і сказав:

— Завтра я прийду за вашою відповіддю. Якщо ви погодитеся, то отримаєте всю необхідну інформацію про завдання та засоби для його виконання.

Після цього він пішов, а його помічники спритно прибрали стіл і рушили за ним, залишивши нас наодинці зі своїми думками.

Минуло кілька хвилин, перш ніж хтось із нас наважився прорізати дзвінку тишу.

— Що думаєш про його пропозицію? — нарешті запитав Пікасо, ламаючи хліб, що залишився від трапези.

Я задумався, спершись ліктем на стіл.

— Винагорода звучить добре, навіть занадто добре. Але, напевно, за таку щедрість нас чекають чималі проблеми. Ще мене насторожує, що єпископ так швидко дізнався про нас стільки деталей.

Пікасо кивнув.

— Гадаю, краще не йти проти нього. Якщо вдасться заручитися його підтримкою, це може бути вигідно. Але нам варто дізнатися більше.

— Згоден. До того ж, можливо, це дасть шанс знайти уламок архіву або принаймні дізнатися більше про нього. І мене цікавить, наскільки широко поширені його методи збору інформації.

Я провів рукою по обличчю, намагаючись зібратися з думками.

— Однозначно, ризик виправданий, якщо ми отримаємо інформацію.

Пікасо поставив чашку на стіл і спокійно сказав:

— Тоді відповідь очевидна. Ми приймаємо його пропозицію. Але якщо так, то нам потрібно підготуватися. Треба запастися ресурсами. Можливо, якщо ми покажемо серйозний підхід, то це ще більше зміцнить його довіру до нас.