Poocysay - Еліссірія, Poocysay

— Всі ті, хто не причетний! Всі ті, хто ще не занурився в пітьму, нехай ступлять уперед і приймуть благословення! Господь милостивий до всіх, хто шукає Його світла!

Вогонь біля стовпів розгорявся, язики полум'я жадібно пожирали свіже дерево, розкидаючи іскри в темне небо. Натовп загудів, хтось хрестячись відвертався, хтось затамував подих у передчутті видовища.

Священик підняв руки, і тіні від вогню заворушилися на його обличчі, роблячи його ще страшнішим. Його голос знову загримів над площею:

— Господь спостерігає за цим очищенням! І нехай Його воля буде вершена!

Полум'я піднялося вище, наближаючись до тих, хто був прив’язаний до стовпів. Відчуття жару вже починало пробирати шкіру, а в повітрі витав запах паленого дерева та диму, що огортав усіх, як передвісник долі.

Полум'я розгорялося з усе більшою силою, огортаючи простір задушливим смородом палаючої тканини та обвугленої плоті. У повітрі витав густий дим, змішаний із несамовитими криками, молитвами та розпачливими благаннями.

Я розумів: іншого вибору для порятунку немає. Зібравши всю силу волі, почав концентрувати ману, спрямовуючи її на захист від нестерпного жару. Шкіра пекла, дим роз'їдав очі, але я не зупинявся.

Окинувши поглядом площу, я побачив, що Пікасо робить те саме. Його тіло випромінювало слабке магічне світіння, що ледве помітно мерехтіло в хаосі вогню. Але крім нас двох я відчув ще один потік мани, слабкий, але чіткий, що виходив десь із-за спини. Хтось ще опирався смерті.

Я не мав часу шукати цього невідомого. Повністю зосередившись, я підвищив концентрацію енергії, направляючи її на мотузки, що обпалювали зап’ястя. І щойно вони почали тріскати й осипатися в попіл, я щосили кинувся вперед, вихоплюючись із обіймів полум’я.

Жар відступив, повітря здалося холодним після тієї спеки, але я не розслаблявся. Перевівши погляд, побачив, що Пікасо також зміг вирватися, і ось-ось мав приєднатися до мене.

Лише зараз, стоячи осторонь, я зміг побачити цю жахливу сцену з іншого ракурсу.

Десятки людей ще були прив’язані до стовпів, їхні тіла сіпалися в агонії, голоси розривали простір жахливими, нестямними криками, які, здавалося, не могли належати людським істотам. Полум’я жадібно пожирало їх, ніби живе створіння, що насолоджується своєю трапезою. Одні, ще при свідомості, металися в кайданах, намагаючись хоч якось уникнути неминучого, інші вже були охоплені вогнем, їхні обвуглені риси застигли у виразах невимовного жаху.

Це був чистий кошмар.

Я відчував кожну втрачену душу, кожен момент, коли чиєсь життя згасало у вогні. Щось важке осідало в моєму серці, ніби ці загиблі залишали після себе незримий слід у моїй душі.

Невже все справді так, як я думав раніше?

Невже вся ця віра, всі ці слова про милість та справедливість — лише маска, що приховує звірячу жорстокість?

Мої думки перервав голос — два голоси, майже одночасно.

З одного боку до мене підійшов Пікасо, його вираз обличчя був серйозним, погляд — уважним.

З іншого боку наближався єпископ.

Високий, масивний, у своєму важкому вбранні, прикрашеному релігійними символами, він виглядав майже велично. Його окуляри виблискували у світлі полум’я, а борода трохи рухалася при кожному вдиху, ніби він і сам переживав від побаченого.

Та коли він заговорив, у його голосі не було ні шоку, ні сумнівів — лише натхнення й торжество.

— Брати та сестри! — його голос рознісся над площею, змушуючи натовп замовкнути. — Ось вам доказ сили Господньої!

Він різко вказав рукою на нас із Пікасо.

— Двоє цих людей стояли серед єретиків, приречені на очищення вогнем! І ось погляньте: вони вийшли неушкодженими! Їхні тіла цілі, їхній одяг не зворушений полум’ям!

Натовп загомонів. Хтось вигукнув:

— Це чудо!

— Господь явив свою милість!

Єпископ знову підняв руку, вимагаючи тиші.

— Сьогодні ми всі стали свідками Його великої любові! Господь не карає без потреби! Господь любить своїх дітей! І якщо серце сповнене віри, якщо душа співає хвалу Йому — Він не дозволить, щоб вона згасла у вогні!

Єпископ підійшов ближче, вдивляючись у наші обличчя, а потім звернувся до натовпу з новою силою:

— Сьогодні Господь явив нам своє чудо! І ми приймаємо його волю!

Він зробив крок убік і, не обертаючись, сказав одному з вартових:

— Принесіть їхні речі. Вони вирушають до собору.

Варта відразу ж кинулася виконувати наказ.

Я не знав, що чекало нас далі, але одна річ була очевидною — ми більше не були у статусі жертв.

Тепер ми стали частиною чогось більшого. І це могло бути не менш небезпечним.

Нас привели до собору, величної будівлі з високими арковими вікнами, крізь які пробивалося м’яке світло. Тут не було ані диму, ані криків — лише тиша, наповнена відлунням кроків по холодному кам’яному підлоговому візерунку.

Нам повернули наші речі, провели до купалень, де тепла вода змила бруд і втому, допомогли переодягнутися в чистий одяг і, нарешті, дали поїсти. Їжа була простою, але після днів голоду навіть хліб і тушковане м’ясо здавалися святковою трапезою.

Згодом нас навідав єпископ. Він з’явився несподівано, його масивна постать у темному, розшитому золотом одязі здавалася ще більшою в тьмяному світлі коридору. Окуляри виблискували у світлі свічок, а його середньої довжини борода злегка ворушилася, коли він говорив.

— Сподіваюся, ви добре почуваєтеся, — його голос звучав тихо, але впевнено. — Ви можете залишатися тут стільки, скільки потрібно для відновлення. Собор завжди відкритий для тих, хто під опікою Господа.

Наступний день ми провели у відпочинку. Мене все ще гнітили події останніх днів — крики спалених людей, відчай в їхніх очах, розпач, що пронизував простір. Тіло було виснажене, кожен м’яз нагадував про перевтому, а розум розривався між сумнівами та необхідністю рухатися вперед.

У пошуках відповідей я вирушив до бібліотеки. Мене зустріла Мел, її голос лунав м’яко, ніби вона говорила не словами, а думками, що втілювалися в звуки.