Володимир Лис - Стара холера

тут із Лізою сталася істерика. Тому що вона згадала: Максим, як перед тим Степан («Той дурнуватий Степашко», – подумала Ліза), обціловував їй пальці на обох руках. Спершу на одній, а потім на обох. Чому вони зробили так обидва? Спочатку Степан, а потім і Максим. Наче змовилися… А може, й справді змовилися… Та такого не могло бути. Але чому Максим наче продублював Степашка? Чи Степашко (дурнуватий Степашко) знав, що потім це робитиме Максим…

«Я так збожеволію, – подумала Ліза. – Ну, обом так захотілося, тільки й усього. Не дурій, Лізко, нема з чого…»

І все ж заспокоєння довго не приходило. Скільки його не кликала. Та ледь прийшло, як вона подумала про інше. Про те, чому вона не згадала про Степанкові обціловування пальців тоді, коли так само зробив Максим? Не хотіла, загнала згадку бозна-куди? Чи щось інше…

Досі її просто цілували: і лице, й інші частини тіла. Але так – пальці – не здогадався жоден із кавалерів?.. Першим був Степан, Степашко… Далі – Максим. Такі дуже різні, ось на чому вони зійшлися… Тричі ха-ха!

Скільки не іронізуй, а мабуть, знову не засне. Вирішила подивитися будь-яку передачу, будь-який фільм. Споглядання чергового «мила» перебив дзвінок від Ірки. Подруга сказала, що, здається, теж знайшла собі підходящого кавалера. «Не такого, звичайно, багатого, як у тебе, Лізулинько, але якщо не бреше, то має непоганий бізнес. Дуже навіть непоганий. Щось пов’язане із машинами». Ірка додала: «Та хоч із чортом. Мо’ , й западе по-серйозному».

Після цієї розмови Ліза раптом відчула, що їй дуже хочеться подзвонити до Лесі. Але номера Лесі не мала – працювали поруч, то нащо передзвонюватися, коли можна кожного дня забігти, перекинутися словечком-другим. Може, в Миросі Лесин телефончик є? Але що вона скаже Лесі? Просто розпитає, а потім похвалиться, що таки упіймала свою синицю, великого синичища, свого супербагатенького. Ліза стала дивитися далі серію: тягучу, як гумка або, ліпше, смола. Доки не заснула в кріслі, а прокинулася майже під ранок, щоб уже зовсім не заснути до поїздки на роботу.

Неділя. Десь одразу після обідньої пори у крамничці з’явилася ця жінка. Чи дівчина, з вигляду трохи старша за Лізу. У звичайній дешевій куртці, по якій розсипалося довге русяве волосся. На правій щоці під оком виднівся трохи замаскований пудрою чималий синець.

– Ви Ліза?

– Так, ось…

Ліза тицьнула пальцем у бейджик на куртці. Спитала, які квіти хоче вибрати панночка.

– Я не буду купувати квіти, – сказала пр и́йшла. – Я б хотіла з вами поговорити. Недовго, але наодинці. Ви можете замкнути двері, щоб сюди ніхто не зайшов?

«Божевільна чи що?» – Ліза зиркнула вже тривожно.

– Ми можемо десь посидіти, – запропонувала. – В якомусь кафе чи барі.

– Ні, я не можу піти з вами. Якщо – то тільки тут, а ліпше, якби у вас була ще якась кімнатка. Бажано без вікон. Не хвилюйтеся, я цілком нормальна. Просто маю вам дещо сказати… Що може вас зацікавити. Бачте, я приїхала з маєтку Качул. Я там у ролі досить своєрідної служки. Можу з вами поспілкуватися півгодини, не більше. То як?

Ліза вагалася. Що їй хоче повідомити ця мара? Щось погане, вилити якийсь компромат на Максима? Чи в неї самої був із ним роман? Може, прогнати її та й по всьому…

І все ж у Лізі переважила жіноча цікавість. Що б вона не почула, це нічого не змінить у її ставленні до Максима. Вона йому повірила, раз і назавжди.

– Ходімо, – сказала Ліза.

Замкнула двері й завела незвану гостю в малесеньку підсобку, яка була при крамниці. Тут, у вузенькій кімнатці, розташовувалися умивальник і унітаз, стояв манюній тапчанчик. На нього й присіли.

– Як вас звати? – поцікавилася Ліза.

– Не важливо, – сказала дівчина. – Називайте, скажімо, Лією.

– То що ж ви таке хочете сказати, Ліє?

Лія (чи псевдо-Лія) відповіла, що бачила Лізу в маєтку. Крадькома спостерігала за їхньою екскурсією. «Вас не здивувало, що нікого більше в такому величезному маєтку не зустріли?» Лізу здивувало, але Максим усе пояснив.

– Що він хотів бути лише з вами?

– Так, але яке це має значення?

– Правильно, ніякого, – згодилася Лія. – Це було природне бажання. Але дещо я вам все ж скажу. Знаєте, як називається моя посада в маєтку? Неофіційно…

Ліза:

– Скажете, то й знатиму.

І Лія сказала. Що вона служниця для зняття стресів. Стресів матері Максима Качули – Регіни. Це означає, що пані Регіна Вікторівна зганяє на ній свою злість. Попросту б’є її, служку, коли в самої поганий настрій. А настрій досить часто кепський, такий уже в неї характер. Надто на старості. Б’є і по тілу, і по обличчю, ось видно цей свіжий синець, дряпає, тягає за волосся, Лія повинна мати спеціально довге волосся.

– Вибачте, але я вам не вірю, – перервала її мову Ліза.

– Що ж, я б теж не повірила. А тепер подивіться сюди…

І Лія зняла спершу куртку, а потім блузочку під нею.

Ліза побачила тіло з синцями, гематомами, зажилими і ще незажилими ранами й подряпинами. Грудям, гарним, високим, особливо дісталося. На якусь мить Лізі захотілося торкнутися до них губами.

Вона сказала – не сказала, а простогнала:

– Це неправда, скажіть, що неправда. Навіщо ви прийшли?.. Чому ви прийшли? У вас щось було з Максимом?

Лія простягла до неї руку. Обережно торкнулася Лізиної руки.

– Заспокойтеся, Лізо, – сказала. – Чому я прийшла, я й сама не знаю. Мабуть, в якийсь момент я вам справді позаздрила. Але не бійтеся… На вас чекає зовсім інша доля. Ви можете стати справжньою господинею того маєтку. Або іншого. Якщо, звичайно, вистачить характеру. А я гадаю, вам вистачить. Бо, мабуть, Максим дійсно вами захопився, раз надав перевагу вам над іншою претенденткою на його руку і серце. Інша – така собі донька олігарха, багатство якого хочуть приєднати до статків Качул. І приєднають, бо той олігарх невиліковно хворий, а родина Качул уже чигає над ним, ще живим.

– І Максим бере в цьому участь?

– Бере. Але не так, як вони. Тому й хоче одружитися з вами, а не з тою, іншою. Він веде свою гру і свою партію. Ви можете стати йому гідною партнеркою. А щодо того, як він ставиться до мене… Як до чогось потворного, огидного, до чого й доторкнутися бридко. Як до волохатої гусіні чи комахи.

– І він… він знає, що ваша хазяйка витворяє